Неповторна Мельпомена — богиня театру, — незважаючи на крикливство завзятих шанувальників нових муз, які поповнили славну дев’ятку, як і раніше, приймає жертвоприносини своїх служителів і прагне радувати шанувальників. Ні біле полотно кіноекрана, яке об’єднує глядачів у залі, ні райдужне свічення колишнього «блакитного» екрана — осереддя родинного затишку, ні освоєння запаморочливих технічних можливостей кристалічного монітора комп’ютера — віртуальне багатоголосся, яке перетворюється на самотність, — ніщо не змогло відвести глядачів від животрепетної загадки театру. Від таїнства, яке народжується на твоїх очах і за безперечної глядацької участі та співтворчості. Навіть комерціалізація, що невідворотно вдерлася і до театру.
Різко змінилася театральна публіка. Принаймні, на величезній території колишньої рідної країни. Згуртовані лави глядачів покинули ті, хто виріс на хорошому театрі, для кого він є духовним підживленням — дуже вже нині «дорогий овес». Їхні місця в залі зайняли нувориші, політики та бізнесмени. Їх, за рідкісним винятком, привела до театру не духовна потреба, а міркування престижу. Це змусило театр сильно кульгати в частині репертуарної політики, намагаючись догодити «присипкіним», які віддають перевагу тому, аби «їм робили красиво». А для завзятого театрала особливо дорогий той театр, який послідовно, без афектації, від часу своєї появи, формує свого глядача, працює для нього, експериментує, шукає больові точки сьогоднішнього дня, щоб разом стати досконалішим.
Театр «Сузір’я», під незмінним керівництвом народного артиста України Олексія Кужельного, представив нову роботу — виставу «Оскар Богу» за п’єсою французького драматурга Еріка-Емануїла Шмітта «Оскар і Рожева пані». Шанувальникам цього театру ім’я автора знайоме — в репертуарній афіші вже декілька років із незмінним успіхом залишається вистава «Торішній сніг», поставлена за його п’єсою.
Філософ, музикант, драматург Ерік Шмітт, незважаючи на складність подачі матеріалу та філософську його наповненість, був беззастережно прийнятий професіоналами і глядачами вже з першої п’єси — «Валлонська ніч», яку 1991 року було з тріумфом поставлено в Шекспірівському королівському театрі. Наступна — «Відвідувач» — удостоїлася Мольєрівської премії 1994 року відразу в двох номінаціях: театральне відкриття і кращий драматург. «Загадкові варіації» стали кращою п’єсою 1996 року. У ній грав Ален Делон і під оглушливі овації здійснив світове турне. І подібне. За своєю природою Шмітт, безперечно, просвітник. Адже недаремно серед його героїв — особистості, які ввійшли до світової історії — Ісус і Дідро, Понтій Пілат і Гітлер.
Герой вистави «Оскар Богу» — маленький, смертельно хворий хлопчик, у дуже короткий термін проживає ціле життя, вчиться і вчить інших терплячості, любові й прощення. І йде ясно. Здавалося б, нічого не встиг зробити, а подарував людям добру пам’ять про себе. За своїм сприйняттям світу, за тональністю взаємовідносин із ним простежується душевну спорідненість Оскара і Маленького принца, який не нав’язував світові свого бачення, а лише щиро ділився своїм життєвим досвідом.
Цим непростим шляхом і пішов, по- моєму, постановник вистави, він же художник — Олексій Кужельний. Гранично скупа сценографія і двоє дійових осіб — Оскар (молодий актор Станіслав Голопатюк) і Рожева пані (заслужена артистка України Валерія Чайковська), — інші за кадром. Актори гранично точні в малюнку ролей і емоційній взаємодовірі. Утрачений у дорослих недомовках, на порозі смерті, він дістає можливість прожити повноцінне, наповнене почуттями та враженнями життя. Вона, віддаючи щирість співпереживань, дарує шлях до Храму і сама знаходить віру. Напівтони посилюють емоції. Пластика будує декорації — від лікарняної палати до вівтаря. А допомагає їм прекрасна режисерська знахідка — разом із героєм на невеликому екрані збоку сцени, на полях щоденника Оскара, аркушиках у клітинку, оживають малюнки. Їх автор — увінчаний багатьма міжнародними нагородами, відомий аніматор Степан Коваль.
І немає тягаря в фіналі цієї маленької трагедії, але є мудрість прийняття життя і його переходу в іншу якість.
