Несподівані формати та специфічні форми існування актора на сцені, незвичні комунікації й неординарне для багатьох глядачів художньо-звукове вирішення, перформенси, відкритість до участі у фестивальних проектах, бажання експериментувати — всі ці характеристики стосуються театру «Вільна сцена» на чолі з його художнім керівником та режисером Дмитром Богомазовим.
Цікава річ: якщо великі можливості мають допомагати фонтанувати новим естетськім ідеям, то у випадку театру «Вільна сцена» — все навпаки. Саме просторові «неможливості» стимулюють творчі знахідки режисера та акторів.
Одразу двома прем’єрами «Вільна сцена» відкрила новий театральний сезон — виставою «Там бути тут» (режисери — Лариса Венедиктова і Дмитро Богомазов) за повістю Даниїла Хармса «Старуха» та «Щуролов» (постановка Дмитра Богомазова) за оповіданням Олександра Гріна. Як відомо, життя в усіх його проявах, вірніше, у повноті свого безглуздя, цікавило представника російської літератури абсурду, члена відомого угрупування ОБЭРИУ Даниїла Хармса. У таких творах «беззмістовно-смисловою» домінантою є текст, у якому — основна філософія і сенс естетики абсурду. Саме тому постановники вистави «Там бути тут» не переобтяжували глядача візуальними надмірностями або складними алегоріями. Адже сам по собі твір Хармса і є алегорією життя, іноді позбавленого здорового глузду.
Сценічний простір порожній. Лише два актори Олександр Комаренко та Ігор Швидченко не просто працюють в акторському дуеті — їхні діалоги розпадаються на слова та звуки. Адже прийом розпаду оповіді — також фрагмент ілюстрації філософії абсурду, що символізує порушення душевної комунікації між членами людської спільноти. Окрім того, для стилістики Дмитра Богомазова такий матеріал також цілком органічний — режисер неначе відпрацьовує звукові акценти та можливості невербального спілкування з глядачем. Там бути тут — з одного боку, лише дивакувате поєднання слів, котрі є назвою і текстовим рефреном вистави, що, немов стаккато, «відбивається» акторами. З другого ж — смислове зерно вистави. І незважаючи на те, що твори Хармса — так би мовити, не для всіх, живість роботи акторів руйнує бар’єр нерозуміння.
До 130-річчя від дня народження Олександра Гріна було поставлено моновиставу «Щуролов» з актором Театру ім. І. Франка Олександром Форманчуком. Визначення жанру постановниками як «3D-книга за оповіданням Олександра Гріна» відразу викликає запитання: що ж нового вигадали на експериментальній сцені?.. Вистава побудована як своєрідна візуальна гра (відеографіка Олександра Чаморсова і Анни Звягінцевої). Справа в тім, що за допомогою проектора та онлайн-графіки на очах у глядача створюється не лише сценографія (додаткові предмети, елементи побуту, будівлі), але й виникають інші персонажі. В одну мить одяг героя з темного перетворюється на білий, а поруч з’являється жіноча постать, немов жива, але з іншого, додаткового виміру. Складається враження, що актор нічого не грає — так просто, здається, незвично для себе самого, переповідає текст. Дивується графічним картинкам, які з’являються в одному з ним просторі, грається новими лініями та опановує нові пропоновані обставини. Іноді такий прийом видається одноманітним, проте у глядача завжди є шанс «перезавантажитися» й зосередитися на смислових моментах у візуальному форматі... а не навпаки. А йдеться у цій історії про молодого чоловіка, який потрапив у фатальний світ щурів, які можуть бути і символом небезпеки, і алегорією людського суспільства, у якому так часто проглядаються щури... І, звичайно, про кохання, яке скрізь...
Переглядаючи виставу, подекуди виникає туга за сценічною драматургією, живою емоцією, грою у традиційному розумінні. Але раптом — чергова картинка. Красива, несподівана, винахідлива.
«Щуролов» — вистава-враження, котра сприймається передусім на чуттєвому рівні. Окрім того, виникає чітке усвідомлення, що синтетичність театру, про яку так часто говорять фахівці, так би мовити, переросла звичні межі: театр сьогодні не лише інтегроване культурно-естетичне явище, але й не позбавлене впливу інших видимих і невловимих складових нашого багатогранного життя.
