«Понад 45 років працює моя рука, але виставка «Дорога додому» — перша така однорідна за всю мою виставкову діяльність», — сказав художник на її відкритті в Музеї російського мистецтва. Однорідна, тому що в шести залах музею експонуються тільки пейзажі — те, чого раніше він не малював, до того ж понад 30 полотен з цього циклу в залах не помістилися. Як він каже, «спочатку в уяві з’явилася «гілочка» — один пейзаж, потім «дерево» росло і з’явилися всі наступні експресії: ліс (зимовий, літній, осінній, коли дерева відкидають тінь і зрубані дерева), дороги, поля, схід сонця, покинуті сільські хати, старенька хата, в якій світить вікно в ніч, запустілі подвір’я, знову сонце — його захід, засніжене поле, поле з урожаєм, річка, ставок...
— Усі ці пейзажі — дуже конкретні, я знаю всі місця, бо це рідна земля, де я виріс. Недавно вийшов альбом з цими пейзажами «Повернення додому», але я не знаю куди повернувся — це не хата, не держава... Це територія, де я бігав босим. Ці картини покличуть вас до медитації, спокою, повернення в дитинство. Коли я приїжджаю в село, мене тягнуть за стіл, а я хочу в поле — бо там, на природі, я виріс. І нині воно все за мною питає. Що може бути красивішим за схід чи захід сонця, чи що може бути кращим як стати і замріятися над річкою? Я вам дарую сонце і місяць, спокій і тишу, луки і поля, — сказав Іван Марчук.
Наразі в музеї експонується понад 60 полотен. Експерти кажуть, що в творчості Марчука прослідковується культура, яка поєднує в собі пам’ять про накопичену тисячоліттями нашу традиційну культуру, так і все те, що нині зустрічається в європейській сучасній візуальній культурі.
— Марчук вишиває фарбами — за технікою це дуже схоже. І, можливо, ми не розуміємо цього на словах, але те, як твори Івана Марчука діють на нас всіх, викликає незмінний ефект і ми відчуваємо себе гордими за нашу державу. Сподіваюся, що такі його виставки ми відкриватимемо тут щороку, — пообіцяв Олександр Бригінець, голова комісії Київради з питань культури та туризму.
— Марчук — це велика таємниця мистецтва, якої дотепер світ не знав. Чим цей Марчук здивував нас сьогодні? Тим, що малює конкретику, велику конкретику і разом з тим ми розуміємо, що це — реальне, надреальне. В цих картинах — вічність, бо ми бачимо в них реальність, яка не зникає, а живе нашою уявою. Він бачить у 100 разів більше як ми. Ви подивіться на ці хати, покинуті подвір’я — і зрозумієте що вас хвилює! Там немає людей, але там на кожному подвір’ї, коло кожного вікна — людська доля, — розповів про свої враження письменник Дмитро Павличко. Таких художників було мало у світовій історії, і я хотів би, щоб почули наші Президент, прем’єр-міністр і всі, хто має владу, щоб ми змогли виставити Марчука в Парижі. Люди зрозуміють, що такого немає у світі. Але ми не вміємо себе показати, ми не любимо себе...
Принцип «або — все, або — нічого» не дає Івану Марчуку навіть дня для відпочинку, навіть тоді, коли спочатку влада обіцяє музей й майстернею, а потім відмовляється від слів. Каже, що після безділля шкодує про змарнований час. Нині художник працює над наступною виставкою, яку складе цикл картин «Погляд у безмежність». Безмежність для нього — це нескінченність фантазії, яку він не може вичерпати.
— Її мені ще вистачить років на 100. Тому нині я малюю те, що не має ні початку, ні кінця. Це буде абсолютна протилежність до реалістичних пейзажів, — загадкою сказав Іван Марчук.
