«Билокси-Блюз» Ніла Саймона та «Страсти по Бумбарашу» за мотивами ранніх творів А. Гайдара розповідають про війну. І хоча події, що розгортаються на підмостках, стосуються історії, цілком зрозуміло, що будь-який розумний режисер, який більш- менш володіє своїм ремеслом, завжди говорить зі сцени про сьогодення, намагаючись попередити людство про можливі майбутні соціальні катастрофи.
П'єсу талановитого американського драматурга «Билокси-Блюз», який «прописався» на Бродвеї, Олег Табаков поставив із випускниками свого акторського курсу ще в 1987 році, коли слава про знамениту нині «Табакерку» лише почала розноситися містами і селами Радянського Союзу, який доживав свої останні дні. «Перебудова» надала можливість говорити про наболіле, що було обов'язковою умовою створення нового, живого театру. СРСР, який вплутався у ганебну, із самого початку програшну війну в Афганістані, готувався до виведення свого «обмеженого контингенту». Болюча для багатьох радянських сімей тема «Афгану» вийшла з підпілля, так що театру, що шукав уваги і любові глядача, саме враз було поставити щось про жорстокість та несправедливість війни. За відсутністю сучасної радянської п'єси, Табаков узяв щойно переведену на російську мову американську. Розповідь про молодих хлопців, які проходять тримісячні військові збори на одній iз американських баз перед відкриттям другого фронту, якнайкраще лягав на афганську тему, що била по нервах батьків та матерів бардівськими надривними піснями про «чорні тюльпани».
Радянські хлопчики майже через півстоліття повторили долю вчорашніх американських школярів, які готувалися стати гарматним м'ясом на полях битв — і вже лише ця обставина абсурдного повторення історії дозволяла з пацифістським пафосом говорити про дурість та підлість політиків, які втягують народи у криваві бійні.
Проте про розв'язуючих війни політиків у п'єсі Саймона не йдеться, про них глядач має пригадати, пройнявшись симпатією та співчуттям до молодих хлопців, які замість того, щоб жити, кохати й бути коханими, повинні вмирати, та ще й на чужій землі. Для того щоб хоч хтось iз них зміг вижити на фронтах Європи і Далекого Сходу, бувалий сержант вибиває із своїх підопічних залишки ліні, юної безтурботності та будь-яких сантиментів по відношенню до себе та своїх товаришів. Помістивши героїв у динамічне сценографічне середовище, створене Олександром Боровським iз двоярусних солдатських ліжок на коліщатках, режисер-педагог Олег Табаков зі своїми вихованцями поставив виставу про те, що війна протипоказана людині, яка шукає щастя й нехитрих земних радощів.
Кумедні ситуації, в які потрапляють новобранці, дотепні репліки, якими вони пікіруються, тема кохання, яка проходить через увесь казармений гумор, вірніше, його передчуття, що виявляється у нестримному юнацькому бажанні — все це захоплює глядача з головою. Додайте до цього ще й хороших, точно підібраних на ролі виконавців (драматург зі знанням справи виписував абсолютно різні, гострі й приречені на конфлікт характери), і ви отримаєте рецепт створення успішної вистави. За майже двадцять років, що пройшли з дня прем'єри, склад виконавців, звісно ж, змінився, але незважаючи на те, що з вистави пішов зі своїми однокурсниками відомий тепер дякуючи серіалам Євген Миронов, вистава залишається свіжою і злободенною. Адже нинішнє покоління ще більше дистанціюється від армії, а тим більше від війни, ніж їхні батьки та діди.
Миронов, однак, не відмовився від ролі Бумбараша у поставленій Володимиром Машковим тринадцять років тому музичній комедії (композитор — Володимир Дашкевич) «Страсти по Бумбарашу». Вистава, не в останню чергу завдяки участі у ній популярного актора, й досі проходить iз аншлагами. Ну і, звісно ж, приваблює глядача назва, відома завдяки знаменитому фільму «Бумбараш», у якому задушевно співав і грав кумир іншої театральної епохи — Валерій Золотухін.
Миронов також співає і грає з душею, створюючи привабливий образ непереможного сільського життєлюба-пацифіста, для якого нехитрі радощі мирного селянського життя з коханою подругою миліші ніж усі нагороди й мідні труби, якими тішать самолюбство героїв. Щоб посилити антивоєнний пафос вистави, режисер не поскупився на карикатурні, сатиричні фарби, так що на сцені й більшовики, і махновці, й білогвардійці — всі одним миром мировані, всі у своїх воєнних претензіях смішні та безглузді.
Звісно ж, ніхто не стане сперечатися, що війна — заняття для мирної людини не належне, що вбивати, особливо молоді життя, жорстоко й підло. Але що цікаво, жодна з привезених вистав «Табакерки» особисто у мене не пробуджує навіть найменшого співчуття до солдатів, які готуються скласти свої голови. Можливо, не варто чекати цього співчуття від музично-комедійного «Бумбараша», але «Билокси-Блюз» для того й написаний, щоб запалити в серцях глядачів антивоєнний протест. Але він, на жаль, не запалюється.
