Уперше Григорій Суркіс здивував мене 1996 року, коли заявив, що київське «Динамо» обов’язково повернеться до числа провідних клубів Європи. За попередні роки нам довелося почути сотні гучних заяв та обіцянок від політичних і не лише політичних діячів різного калібру. Вірити у ці обіцянки стало моветоном — ми ж добре знали, як у нас усе насправді. Знаючи, що відбувається із нашим футболом, просто неможливо було повірити в те, що реально знов повернути 70-80-ті роки, коли на переповненому київському стадіоні-стотисячнику «Динамо» перемагало іноземних чемпіонів.
Коли ж це відбулося, у всіх на вустах були імена Валерія Лобановського, Андрія Шевченка, Сергія Реброва... Людина, яка зробила все це можливим, не одержала тоді всенародного визнання, яке можна було б поставити поруч із визнанням, тих же Лобановського та Шевченка. Хоча не виключено, що Григорій Суркіс сподівався тоді на більшу вдячність за зроблене...
Коли Григорій Суркіс здивував мене удруге, було вже зрозуміло, що робиться це не заради хвилини слави, а заради історії. Каюсь, до останнього не міг повірити у те, що Євро-2012 віддадуть Україні та Польщі. Бо ж і у кращі роки нашої колишньої батьківщини, коли футбол у СРСР був на передових позиціях у світі, а планова економіка дозволяла провести на найвищому рівні будь-який масовий захід світового масштабу, про футбольний фінал на нашій землі навіть мови не було. Тепер же, коли ми всі добре знаємо про стан нашої економіки, про ефективність нашої влади, про ставлення до нас у світі, сподіватися на прихильність футбольного світу міг лише божевільний. Або Григорій Суркіс.
На той час ми були вже знайомі. І коли мені траплялася нагода особисто поговорити з Григорієм Суркісом, він примудрявся завжди мене здивувати. Тому що завжди вірив у, здавалося б, неможливе, хоч би чого це стосувалося. Може, саме так виглядає вміння бачити розвиток подій на кілька кроків уперед? Причому бачити позитивний розвиток цих подій, аби потім зробити все, щоб так воно і сталося.
Не виключено, що після незабутнього футбольного й не лише футбольного свята, яким стане Євро-2012 в Україні, у центрі уваги будуть зовсім інші люди. Майже напевно так воно й буде. Бажаючих долучитися до такої події не бракуватиме. Так само не виключено, що «вдячні» співвітчизники забудуть про людину, яка принесла нам це свято. Але саме свято європейського футбольного фіналу в Україні не забудеться ніколи, назавжди залишившися в нашій історії. І саме це, як мені здається, буде найкращою подякою Григорію Суркісу, який зробив неможливе можливим. І не для себе, а для всіх нас!
P. S. Завтра Григорій Суркіс відзначатиме своє 60-річчя, з чим редакція «Дня» і вітає ювіляра.
