«Безумовно — це її я маю на увазі у своїй присвяті до «Дванадцяти обручів»: «Крістіанові, Соломії та Іншим»... Коли... я таки знайшов лазівку в обставинах і почав писати «Дванадцять обручів», то намагався робити це так, щоб воно безумовно їй сподобалося. Я писав для неї. При цьому її вже більше року не було в живих і я жодним чином не можу мати певності, що їй це справді сподобалось (би)». Це зізнання письменника Юрія Андруховича у книзі «Соломія. Спогади про Соломію Павличко», виданої видавництвом Соломії Павличко «Основи» та презентованої у понеділок у Києво-Могилянській академії. У книзі — мемуари- одкровення 60 авторів з України та з закордону, деякі з яких між собою особисто навіть не знайомі, але всі вважають себе «Соломіїними людьми». Віра Агеєва, Оксана Забужко, Оксана Пахльовська, В’ячеслав Брюховецький, Юрій Винничук, Валентина Кирилова, Микола Жулинський, Юрій Шевчук, Богдан Жолдак, Дмитро Стус, Михайлина Коцюбинська та інші — у кожного з них була своя Соломія. То ж презентація одночасно стала вечором пам’яті та спогадів її друзів, близьких, колег, студентів — людей, які не втомлюються повторювати «вона змінила моє життя».
«Прощання з Соломією було якщо не загальнонаціональною, то загальнокиївською подією. Насправді це дуже важливо і дуже багато говорить про культуру, як ця культура уміє оплакувати своїх героїв. На моїй пам’яті було два таких похорони: Анатолія Солов’яненка, великого українського тенора, і прощання Києва в стінах Києво-Могилянської академії із Соломією Павличко. Думаю, всі тоді зрозуміли, принаймні, відчули, одну дуже важливу річ: відбулася подія, яка перегорнула сторінку української історії, — згадує письменниця Оксана Забужко. — Я не знаю, чи можна в літературознавчому зрізі говорити про восьмидесятників, дев’яностників, двотисячників... Але для мене незаперечним є той факт, що в українській культурі в цілому було одне покоління — покоління 90-х. Незалежно від того, якого віку були люди — діячами, співучасниками, співбудівничими цього покоління. І тільки після того, як хтось відійшов, я по-справжньому зрозуміла одну важливу річ: покоління може відбутися тільки тоді, коли у цього покоління є незаперечний, інтелектуальний і моральний лідер, який одночасно є духовним центром притягання. І Соломія була саме таким лідером. Вона зробила в Україні покоління 90-х».
«Саме Соломія Павличко належить до класиків українського літературознавства ХХ століття, — говорить доктор філологічних наук, літературознавець Віра Агеєва. — Саме її книжки змінили ландшафт української літератури. Неймовірні зміни впродовж 90-х років, останніх 15 років в українському літературознавстві відбувалися на наших очах. І ці зміни починалися і утверджувалися Соломіїними книжками. Це її книжки зробили Ольгу Кобилянську і Лесю Українку культовими постатями в українській культурі. Це вона запровадила психоаналіз в українському літературознавстві. Сьогодні без її класичного «Дискурсу модернізму в українській літературі» не обійдеться, очевидно, жоден серйозний дослідник української літератури ХХ століття. Вона часто любила казати, що в науці, історії немає двох ієрархій: немає таких речей, про які можна говорити приватно в коридорах, але не можна писати й говорити публічно».
«Ми зустрілися з Соломією, мов два солдати невидимого війська. Наш пароль був — «Європа». Соломія зі своїм англомовним світом, я — зі своїм італійським, Північ і Південь, протестантизм і католицизм, дві душі західноєвропейської цивілізації», — так згадує про Соломію у книжці культуролог, письменниця, завідувачка кафедрою україністики Римського університету «Ла Сап’єнца» Оксана Пахльовська. Юрій Шевчук, директор українського кіноклубу Колумбійського університету у м. Нью- Йорк, продовжує: «Соломія Павличко була великою провокаторкою у первинному і найкращому смислі слова. Вона провокувала колег, опонентів, читачів, широке суспільство до дій, необхідних для того, щоб позбутися спадку імперії у культурі, у мові, у мисленні і стати вільною українською європейською нацією».
Природно, що на вечорі звучали «Mity» класика польської музики Кароля Шимановського у виконанні заслуженого артиста України, скрипаля Кирила Стеценка. Чому саме «Mity»? «... Соля наполягала, щоб я зіграв «Mity» Кароля Шимановського, — згадує Стеценко. — Загалом цикл створений для винятково втаємничених музичних гурманів і вимагає якнайякіснішого роялю, бездоганної акустики та особливого духовного настрою. Саме тому ці п’єси виконуються вкрай рідко. Я спробував пояснити, що гостям буде нецікаво надовго відволікатися від страв і розмов. А ще зі мною не було піаніста... У відповідь господиня відвела мене до іншої кімнати. Щільно закрила за нами двері. І щоб ви думали?... Вона знову попросила зіграти «Mity». ЇЇ тон не дозволяв ні жартів, ні заперечень. Отже, мусив грати без піаніста. І тільки для неї... Навряд чи пригадаю більш вдячного та проникливого слухача».
Загалом же книжка, через різне сприйняття Соломії, дає інтелектуальний зріз українського суспільства кінця 1990 х. У ній є місцедля оцінок історичних i культурних процесів, «радянського Тартару», європеїзації культурної свідомості, результатів ідеологічної патології, переломних періодів української літератури... Як сказала директор видавництва Соломії Павличко Валентина Кирилова, книга для усіх, хто знав її і чув про неї. А радше для тих, хто прагне почути, щоб знати.
