У понеділок відкривається бієнале у бразильському Сан-Паулу. Це одна з найстаріших художніх виставок у світі, що проходить уже більше 50 років. Розмах і старшинство дозволяють їй бути включеною до кола найпомітніших арт-форумів світу поряд з Венеціанським бієнале, «Документою» (Кассель) і «Маніфестою», що кочує.
Цього року в Сан-Паулу серед 190 художників з 70 країн вельми помітна Україна. Харків’янин Борис Михайлов у рамках проекту «11 метрополій», присвяченого 11 столицям різних країн, представляє Москву зі своєю знаменитою фотосерією «Бомжі» (куратор — Віктор Мізіано). А земляк і учень Михайлова Сергій Братков у рамках вже національної російської презентації, відповів своєму наставнику більш ігровою серією «Діти». Провокативний момент тут особливо сильний, адже у Браткова ролі маргіналів виконують підлітки (куратор проекту — Йосип Бакштейн).
Що ж до власне української презентації, то вона віддана на відкуп художнику Тарасу Полатайку і куратору Юрію Онуху. Полатайко, канадо-українець, прославився за океаном ще 10 років тому багатоденним перформенсом — він стояв на площі навпроти пам’ятника першому канадському генерал-губернатору Роману Гнатишину, відповідно одягшись і загримувавшись, як монумент. Резонанс акції був таким сильним, що викликав загальноканадську дискусію про роль мігрантів у сучасному суспільстві, стосунки влади і мистецтва і т. п.
Бразильська акція Полатайка та Онуха має вже не скандальний, але, скоріше, рефлексивний характер, і тактично правильно будується на ідеї «11 метрополій». У галереї розміщено 11 дзеркал, поруч з ними — 11 місцевих безробітних. З моменту відкриття експозиції вони покривають дзеркала фрагментами паззлів, зроблених на основі фотографій тих же столиць. До завершення бієнале (2 червня) на кожному дзеркалі з’явиться «портрет» Москви або Йоханнесбурга, Нью-Йорка або Каракаса, Стамбула, Пекіна, Токіо, Сіднея, Лондона... Кожне таке фото буде виглядати як абстрактне, фрагментарне полотно — далекий і неясний образ ідеального міста, що приховує від нас, не лише безробітних- виконавців, але й публіки, — нашу сьогоднішню реальність.
Більше всього це схоже на втечу довжиною в тисячу маленьких сходинок — коли пройдено останню з них, вже не можна розрізнити ні себе, ні своє місто-мрію. Дуже знайома ситуація.
