Вчора один із претендентів на крісло президента — Арсеній Яценюк — в інтерв’ю виданню «Корреспондент», відповідаючи на запитання, чи готовий він стати «українським Путіним» (чому, до речі, не Вашингтоном чи Аденауером? — Авт.), висловив досить цікаву думку. Чого більше в цитаті Яценюка — власних переконань чи підлаштування під виборчий процес, судити вам:
«У нього (Володимира Путіна. — Ред.) була нелегка історія після єльцинської Росії. Йому дісталося в спадок: чиста клановість і олігархія; загублене управління країною; відсутність місця Росії в зовнішній системі координат. І ще Чечня, внутрішні конфлікти, воєнні дії, сепаратизм, злочинність, безлад. Він зіткнувся із викликами, які мало чим відрізняються від викликів нинішньої України. Різниця лише у тому, що в нас нафти й газу немає. І слава Богу. Тому, що це розбещує. Що він зробив? Він врятував країну. Реально він врятував країну. Хоча не всі методи я вітаю».
Виокремив Яценюк і два поняття — «сильний лідер» і «сильна рука». На думку колишнього спікера, нам потрібен «сильний лідер». «Якщо для Росії це може бути прийнятним, то Україна з’їсть будь-яку сильну руку. Причому відбуватиметься це наступним чином. Всі до виборів будуть кричати — треба сильну руку, подивіться, який хороший лідер. Як тільки його обрали, на другий день всі будуть з ним боротися», — підкреслив Яценюк.
Але, незважаючи на те, що Путін став рятівником для Росії, ним Арсеній Петрович не хоче бути: «Ні. Не треба. Лише — Яценюком. Я не готовий бути ні Обамою, ні Путіним, ніким. Я можу бути лише Яценюком», — заявив він.
КОМЕНТАР
Вадим КАРАСЬОВ, політолог, директор Інституту глобальних стратегій:
— Говорячи про Путіна, Яценюк явно виходив із рейтингової популярності прем’єр-міністра Росії. Але в Росії, в цьому випадку, ситуація більш складна.
Можна виділити дві проблеми: перша — це електоральна ідея, з якою Яценюк намагається вступити в «гарячу» фазу президентської виборчої кампанії, й друга — це проблема нинішнього й майбутнього позиціонування Яценюка. Останнім часом очевидним є істотне переміщення акцентів в електоральній кампанії Яценюка. «Фронт змін» поступово перетворюється на «Фронт порятунку», і Яценюк як кандидат у президенти вже виступає не стільки за зміни, скільки за порятунок країни. Тому фігура Путіна починає проступати не як лідера змін у Росії, а як лідера порятунку Росії.
Порівняння Росії й України шкутильгає, причому не на одну ногу. По-перше, якщо сьогодні перед Україною стоять ті виклики, з якими Росія зіткнулася з приходом Путіна, то це абсолютно неправильна оцінка. В Україні не було Чечні, яка багато в чому й задала матрицю відновлення російської державності.
Саме під час двох чеченських кампаній в Росії почав формуватися запит на силову державність і силовиків російської еліти. В Україні немає таких проблем. Так, є проблема правопорядку, але не силового порядку.
Тому не може Україна відновлювати правопорядок на основі війни. У нас держава будується на конфлікті між суспільством і владою, між громадянським суспільством, що народжується, й старою неефективною пострадянською псевдодержавністю, що вичерпала свій легітимний і адміністративний ресурс. А це зовсім інший шлях формування української держави-нації.
Також Яценюк, вказуючи на приклад Путіна, останнім часом став заявляти про те, що Україна має потребу в суверенізації держави. Бракує лише суверенної демократії. Дійсно, в Росії суспільство, внутрішня й зовнішня політика будуються на двох опорах — держава й суверенітет. Якраз путінська демократія вписується в ці два ключові концепти, тоді як в Україні суб’єктність внутрішня й геополітична спирається на два інші концепти — це нація та інтеграція. Нація відрізняється від держави тим, що основним її елементом є індивід, особистість, громадянин, а інтеграція — це те, що Україна може відбутися як незалежна, суверенна держава тільки інтегруючись у цивілізований клуб націй, зокрема й у військово-політичні альянси.
Тому те, що можна застосувати до Росії, — державницька позиція, не підходить для України, якщо, звісно, наша країна розраховує бути сучасною європейською нацією-державою.
Виклики, про які говорив Яценюк, можливо, й однакові для наших країн, але реакція на них, а отже й стратегія, різні. Путін і вся силова еліта, що стоїть за ним, відповіли на ці виклики позицією антизахідництва й навіть антиамериканізму. Це стало основним механізмом легітимації нинішнього путінського режиму. Звідси концепція щодо заборони розширення НАТО на схід, розширення ЄС, вступу до СОТ і т. ін. Україна ж, виходячи зі своїх внутрішніх і зовнішніх викликів, має відповісти цілком протилежно — ми повинні підтримувати розширення ЄС, розширення НАТО на схід, зону конкуренції, демократії й т.ін. Інша річ, як це робити і якими методами.
