Світ несправедливий. Часом ловлю себе на думці: негідники живуть довго. Він помер якось несподівано і передчасно. Бракує нам сьогодні його спокійного, розсудливого слова.
Професор Джеймс Мейс був консультантом газети «День», у якій мав постійну колонку на 1-й сторінці. Його короткі нотатки завжди були цікаві й актуальні. Американський професор добре знав Україну й українців, їхню трагічну історію, труднощі і проблеми після проголошення незалежності. Уважно прислухався до заяв та дій наших політиків та керівництва молодої держави, дискусій у Верховній Раді, стежив за рішеннями, які вона ухвалювала, за думками та ідеями, що висловлюються в українських ЗМІ.
Джеймс Мейс залишався патріотом своєї батьківщини, а ми приязно називали пана Джеймса зятем України. Як толерантна людина він не повчав українців, що і як їм робити, натомість наводив американські приклади вирішення складних, проблемних питань. Досконалий знавець страшного Голодомору як геноциду та етноциду, здійсненого «імперією зла» в Україні, передбачав затяжне її одужання. Постгеноцидному суспільству потрібний «процес зцілення, через який рано чи пізно повинен пройти український народ. Шлях буде довгим і болючим, але він необхідний, щоб Україна стала такою, якою їй слід стати», — писав наш друг у травні 2003 р. Без малого за рік до своєї смерті.
Пан Мейс перший назвав наших нуворишів-скоробагатьків «клептократією». Аргументовано заперечував підкидувані збоку ідейки про те, що українцям буцімто не властива ідея цивілізаційного розвитку. І наголошував, що для її реалізації їм потрібна свобода і сприяння державної влади. Розвінчував міф про якусь «меншовартість» українців, наприклад, у порівнянні з росіянами. Про нашого північно-східного сусіда писав у «Дні», що «Росія — по суті, країна третього світу, яка експортує сировину, щоб заплатити за готові товари з «просунутого» першого світу». Таку оцінку «старшого брата» багато з наших співвітчизників почули чи не вперше. Говорити про це у нас мало хто наважувався...
Професор, працюючи в НаУКМА, багато уваги приділяв молоді. (До речі, студенти Могилянки згодом відважно взяли участь у помаранчевій революції на чолі із своїм ректором п. Брюховецьким). Він надіявся на молодь. Але писав: «Політикою правлять не покоління, а сили всередині суспільства, які можуть зробити так, щоб щось сталося, або перешкодити чомусь статися».
Я не був особисто знайомий з професором Мейсом, лише уважним читачем «Дня». Газеті і всім нам не вистачає нині цієї мудрої людини. Запитую себе: чи були уважні до нього живого? Чи добре знали його? Що любив, а чого не любив у житті, яка музика приваблювала його — висока і незбагненна «Перуанська пісня», Елвіс Преслі чи запальне кантрі? А з наших що зворушувало Джеймса?
Замовмо, друзі, на згадку його пісню.
А найголовніше — Remember! Пам’ятаймо його.
