Сашко Ануров охоче розповідає притчу з своєї акторської юності. Коли 1987 року він був прийнятий до трупи Київської російської драми, тогочасний головний режисер дав йому похмуру, як епітафія, характеристику - "товстий і лисий". Шансів пробитися в герої таке "тавро" не давало. Історію цю Сашко розповідає весело. Він взагалі не злопам'ятний, не образливий, не мстивий. А ще володіє рідкісною рисою - самоіронією.
Він книголюб, ерудит, розумна людина. І за всієї своєї комунікабельності й дипломатичності - максималіст. Найпопулярніше слово в його лексиконі - обов'язковість. І це не підпорядкованість чужим вимогам, нормам, догматам, а саме обов'язковість - непорушні індивідуальні правила, власна внутрішня етична гігієна.
Огрядність, до речі, не перешкодила Анурову стати одним з повідних акторів найбільш рафінованої московської трупи - "Школи драматичного мистецтва" Анатолія Васильєва. Цей театр-лабораторія подорожує всіму світом і принципово працює лише над великими текстами - Платона, Пушкіна, Мольєра, Гомера, Піранделло, Достоєвського.
Так що вибір для постановки в Києві повісті Достоєвського "Крокодил" для Анурова є абсолютно органічним. Це не реванш за "задні ноги корови або коня", які йому доводилося грати на цій сцені. Майстерність великодушна. І треба бачити, з якою любов'ю, повагою і доброзичливістю говорить режисер про акторів, зайнятих в його спектаклях.
Наприкінці 80-х Ануров поставив у Києві унікальну виставу "Лабораторія нової людини" - єдиний чистий зразок соц-арту в українському театрі, - де "дистильовано" спортретував тип "гомо совєтікуса". Сьогодні він за допомогою класичного тексту Достоєвського досліджуючи поведінку цього героя в нових соціальних обставинах, роздумуючи по суті над віковою проблемою - збереження людиною гідності і внутрішньої цілісності.
Сашко заслужив право судити про це. Бо не втратив себе.
