Прочитавши ваші матеріали (30.03) щодо конфлікту НАТО — Сербія, а також з огляду на антинатовську і, так звану, слов’янську істерію, що розгорнулася в Україні і з радістю передається російськими мас-медіа, хочу висловити свої міркування.
Україна має засудити бомбардування, але тільки з причини безглуздості, непродуманості результатів і політичних наслідків цієї військової акції. В іншій частині протистояння треба підтримати НАТО. Мілошевич — кривавий злочинець, і в Косові треба зупинити етнічну чистку і злочини. Результат цієї акції для України дуже негативний — підняли голову «інтегратори по-лукашенківськи». Знову роздається слов’янофільський стогін, місце якому на смітнику історії. Українські ЗМI, які, на мою думку, мало й несміливо говорять про необхідність інтеграції України до Європи, очевидно, й до НАТО, в даному випадкові не висловлюють жодної власне української думки про цю проблему, а перебувають в інформаційному полоні російських політичних і інформаційних структур.
Гадаю, що Україна не має іншого шляху, крім європейського. Вся ця «багатовекторність» — це лише політичний штамп і потурання розгубленому, деморалізованому, політично неструктурованому електоратові. З Росією треба мати добросусідські відносини: добрий щільний кордон, взаємовигідну торгівлю і все. Треба трохи причинити вікно для російської пропаганди, натомість відкрити повністю вікна й двері для спілкування з Європою й рештою цивілізованого світу. Урядові, інтелігенції, українським релігійним структурам треба так організувати роботу, щоб кожний український учитель, викладач, священик, поштар, зрештою, чиновник знали, що Україна прагне до Європи і пропагували європейські цінності (дуже поважаю в цьому сенсі міністра Бориса Тарасюка — щоправда це голос волаючого в пустелі). Для нас це єдина альтернатива до збереження й поліпшення власного добробуту, культури й суверенітету. Є й інший шлях. Це відновлення Російської імперії, принизливої й рабської покори «старшому братові», втiшення «братів» малоросійським етнографізмом, тобто матеріалом для необмежених і хамських російських геополітичних і культурницьких прагнень. Про добробут, культуру, власну гідність народу в цьому випадкові годі й говорити.
Про себе: 32 роки, науковець, працюю в недержавній фірмі. Народився і виріс у центральному Донбасі. Маю брата-близнюка, який мешкає в Москві.
