Уже рік, як автор цих пронизливих слів — власний кореспондент газети «День» у Хмельницькій області Михайло Василевський перебуває там, де «ні журби, ні печалі». Його смерть на 58-му році життя вразила не тільки тим, що надто рано пішов з цього світу, а й тим, що, як писав торік «День» про свого автора, було втрачено цілий світ, яким володів цей чоловік. Коли нині українська журналістика майже масово стає «кабінетною» і заполітизованою, то Василевський їхав у найдальші села, слухав простих людей — і писав матеріали, не обмежені рамками одного хутору, а такі, в яких видно було всю Україну.
Багато його матеріалів називають посібниками для журналістів-початківців. Це та ж вміщена у збірці «Екстракт 150» розповідь про бабу Химку із села Голенищеве, ровесницю Жовтня, яка не хотіла жити бідно, вона вже стала класичним зразком «журналістики від Василевського». Але якби моя воля, я б у підручники для журналістів помістила й інші дві статті Михайла: «Смерть на... світанку» та «Свинячий кілер». Перша, з котрої і взято рядок для цих нотаток, розказує про трагічну подію — смерть підлітка, та написано це не зі смакуванням чи натуралізмом, а з совістю і співчуттям. Це те, чого не вистачає не тільки журналістам, а й нашому суспільству загалом. А друга може служити зразком уміння написати наче б то про буденну подію, та скільки проблем тут висвітлено! Так і писав Михайло Василевський: маючи свій стиль, нестандартне мислення, не будучи категоричним у судженнях, а будучи чесним і порядним зі своїми героями і читачем. І якщо кажуть, що незамінних нема, то є неповторні.
