Олег Мінько народився 3 серпня 1938 року в Макіївці. 1959-го вступив до Львівського інституту прикладного та декоративного мистецтва (тепер — Львівська академія мистецтв) на відділ художнього ткацтва. Його вчителями були Роман Сельський, Карло Звіринський і Данило Довбошинський. Олег Мінько — яскравий представник львівської мистецької школи.
З 1982 року і до кінця життя викладав у своїй альма-матер. Був завідувачем кафедри художнього текстилю, професором, народним художником України. 2002-го в Академії мистецтв відкрито «Клас професора Мінька». 2009-го художник відсвяткував 50-річчя своєї творчої діяльності. Три тижні тому на вшанування Олега Мінька в Академії мистецтв відкрили виставку до його 75-річчя. Кажуть, Олег Терентійович був дуже розчулений увагою колег, мав дуже гарний настрій...
«Постать Олега Мінька не вповні ще усвідомлена в частині реконструкцій мистецького процесу 1960 — 1970 — 1980-х років і далі, але вже зараз видно, що це була дуже велика постать, яка дала у мистецький процес дуже багато інтелектуальних імпульсів, — говорить проректор Львівської академії мистецтв Роман Яців. — Якщо брати до уваги 1960-ті роки, то його громадянська і мистецька позиція була виразно заартикульована філософськими притчами у мистецтві, які дуже несподівано з’явилися у Львові, — козацьким духом, внутрішньою свободою і дуже складною семантикою, складними алегоричними моментами, які доволі непросто було відчитувати. А у самій формі подачі Олег Мінько відразу був зорієнтований на такі явища, як експресіонізм, інші модерністські течії, дотичні до експресіонізму, що теж були забороненими. Натомість він не побоявся саме таку естетику запропонувати у своїй візії України — історії та сучасності. Пізніше ця його доктрина розвинулася — стикувалася із рухом шістдесятництва, тому він був близький до багатьох андеграундівських проектів — його пов’язували тісні стосунки з колом поетів та музикантів, і це також є важливою складовою цілісності того процесу. Зараз можна бачити широку платформу зв’язків — це Шабатура, Медвідь, Флінта, Бокотей, Петрук, Остафічук, які є людьми того самого кола, що опосередковано, через своїх видатних педагогів (Сельського і Звіринського), надавали неабиякого значення і філософії, й забутим або забороненим сторінкам історії... І дуже важливо, що вони орієнтувалися, як і Мінько, на великий європейський мистецький простір, на відсутність якихось кордонів, меж, бо знаємо, якою закритою територією був Радянський Союз... Мінько був одним із лідерів цього руху, який дав дуже великий поштовх руху дев’ятдесятників, двотисячників, тобто його учнів, які навчалися в Академії мистецтв під його керівництвом і які ще довго вивчатимуть великий мистецький феномен, яким був Олег Мінько».
«Мінько був дуже великим моїм приятелем, — розповідає народний художник України Любомир Медвідь. — Ми разом вступали 1959-го до інституту. І з перших днів нашого знайомства я бачив у ньому велику творчу потенцію, велику людину... Бо те, що він робив на початку 1960-х років, випереджало час принаймні на півстоліття. Його твори — надзвичайно оригінальні, надзвичайно естетичні, надзвичайно якісно скомпоновані. Ця втрата для мене є особливо болючою, тому що Мінько займав дуже особливу, серйозну нішу в нашому образотворчому мистецтві. Його відхід — величезна втрата для всієї нашої культури. Він був талановитим, обдарованим — і яко людська істота, і яко митець...»
