Для обох учасників ключової гри в Донецьку була характерна інерція. Для господарів, гравців «Шахтаря», це була інерція перемоги над «Динамо» у недавньому кубковому фіналі та інерція безпрограшної серії у чемпіонаті країни, яка триває вже другий рік. Для гостей, динамівців столиці, інерцією був розбіг, взятий ще за життя Валерія Лобановського. Судячи з усього, набраний темп новим наставникам «Динамо» зберегти не вдається.
Двобій у Донецьку був ніби другим таймом київського матчу на кубок, щоб не казали про те, що це ігри різних турнірів. Київський поєдинок дав як інформацію для тренерів, так і емоційний настрій для футболістів. Невіо Скала залишив стартовий протокол команди у київському варіанті відповідно до неписаного футбольного закону – переможний склад не змінюють. Олексій Михайличенко у свою чергу посадив на лаву запасних Шовковського, Боднара та Гіоане, випустивши натомість Реву, Дмитруліна та Хацкевича.
Відповідальність, яка лягла на команду господарів, катастрофічність поразки у рідних стінах після майже року турнірних перегонів з «Динамо», зробила «шахтарів» на початку гри досить скутими. Бажання не помилитися призводило до протилежних наслідків і вже у дебюті кияни могли вирішити долю гри на власну користь. Точніше — просто повести у рахунку. Донецький захист помилявся «на рівному місці», традиційних помилок припустилися Ндіайє, Глевецкас та Старостяк. Проте Белькевич, Шацьких та Гусін, опиняючись у зручних для взяття воріт позиціях, «пробачили» ці помилки, тим самим позбавивши «шахтарів» зайвого хвилювання і почавши хвилюватись самі.
Звичайна картина — одна команда метушиться, прагнучи швидше втілити у голи свою перевагу, інша спокійно захищається, шукаючи свій шанс. Те, що захист «Динамо», далеко не міцна фортеця, знають всі і вже досить давно. І в Донецьку господарі досить легко проходили через центр київської оборони за рахунок швидких передач. Щоправда, лише кілька разів. І коли перша половина гри вже почала ніби котитися до нічийного підсумку, який влаштовував гостей, захисник «Динамо» Федоров «зрізав» м’яча у власні ворота після подачі зі штрафного.
Було б останньою справою списати поразку «Динамо» на фатальну помилку одного футболіста. Від таких помилок не застрахований ніхто. Інша річ, що реакція на подібні помилки і показує істиннний рівень команди, її справжній клас. Автору невідомі причини, з яких Федоров був замінений майже одразу після «автоголу». Як би не було насправді, але ззовні ця заміна створила враження слабкостi динамівців, які показали, що бояться. Бояться власних помилок. А помилки, як відомо, змушує робити суперник. Таким чином, чемпіони показали, що бояться «Шахтаря». Саме з цієї хвилини і стало ясно, хто переможе.
Команда, яка претендує на звання чемпіона країни, опинившись у тимчасовому програші, просто зобов’язана йти на штурм воріт суперника і прагнути відігратися. Як це робиться – показав «Шахтар» у пам’ятному кубковому фіналі. Що ж показало «Динамо», програючи у Донецьку? Відійшовши про всяк випадок на захист воріт всією командою, «шахтарі» за кілька хвилин здивовано переконались, що ніякого штурму їхніх воріт не буде. Не можна ж і справді вважати штурмом кілька погано підготовлених передач із флангів та кілька або неточних, або несильних ударів у бік воріт Шуткова. Наступ «Динамо» або грузнув на флангах, або зупинявся у центрі після неточних передач. Помилившись, кияни зупинялись, дивлячись один на одного з докором, а «шахтарі» вже мчали у контратаку, благо і Воробей, і Бєлік нестачею швидкості не страждають. Ні Ващук, ні Головко, який замінив Федорова, не здатні були ефективно цьому протидіяти, а тому насправді небезпечними були саме контрвипади «Шахтаря», а не безсистемний наступ «Динамо». Логічним у цьому сенсі виглядав другий гол у ворота гостей. Сильний удар Тимощука під гострим кутом «знайшов» ногу Гавранчича і м’яч вдруге залетів до сітки киян від свого ж гравця.
Стверджувати, що «Шахтар» сьогодні сильніший за «Динамо» навряд чи можна. Тим більше, що і чемпіонат ще не завершено. Проте у кілька разів більше бажання перемогти проглядається саме у команди із Донецька. «Заряджені» на чемпіонство «шахтарі» виглядають такими, що заслужили титул більше, ніж «втомлені перемогами» динамівці. Справді, що таке для київського «Динамо» десяте поспіль чемпіонство? У Києві таку подію помітили б хіба що кілька тисяч вірних уболівальників команди, та й ті б сприйняли це як належне. У Донецьку ж футбольна перемога — всенародне свято. Після чотирьох років невдач «Шахтар» як ніколи близький до омріяної вершини. «Динамо» ж почало вважати чемпіонський титул вершиною лише в останні роки, не бажаючи вірити, що хтось спроможеться зазіхнути на гегемонію вітчизняного суперклубу.
Власне, для нашого футболу не так уже й важливо, хто стане чемпіоном. Важлива тенденція. Керівництво «Шахтаря», поставивши високу мету, не тільки не зупинялось перед матеріальними витратами. За першої ж невдачі шукалися нові шляхи до перемоги, без зайвих сантиментів змінювалися авторититетні тренери і титуловані гравці. Що цікаво, запрошений із Італії тренер Скала почав шукати резерви серед молодих українських футболістів, не пропонуючи купувати нових іноземних «зірок». Капітаном команди тренер призначив Тимощука, в основному складі почали грати Гай, Бєлік, Бредун. Італійський фахівець заявляє, що і надалі спиратиметься на місцевих футболістів, оскільки бачить у них неабиякий потенціал.
У той же час чемпіони країни наче зупинилися на роздоріжжі. Команда ніби продовжує котитися глибокою колією у напрямку, обраному великим Лобановським. Біда лише в тому, що тепер немає кому визначати цей напрямок. Ідеї Лобановського без нього самого — надбання футбольної історії. Лише сильна особистість, яка має свій погляд на футбол, може побудувати на основі своїх ідей нову команду. Будувати команду Лобановського без Лобановського — нонсенс! І якщо «Динамо» поки що випереджає «Шахтар» за класом виконавців і рівнем командної гри за сприятливих обставин, то у темпі свого розвитку динамівці помітно відстають від, даруйте за каламбур, динамічних «шахтарів». Більше за все тривожить відсутність на лаві запасних «Динамо» резерву із числа власних вихованців.
Мадридський «Реал» може купити за шалені гроші Фігу та Зідана, проте основою команди були і будуть «свої» футболісти від ветерана Йерро до молодих Рауля, Морьєнтеса, Ельгери, Касільяса та інших. Київське «Динамо» теж запрошує іноземних гравців. А де ж наші, які здатні у вирішальну мить «стати стіною» чи «піти на штурм»? До цієї категорії можуть підійти хіба що Несмачний та Мелащенко, теж, до речі, не юніори. Сили гвардії із «покоління Шевченка» вичерпуються і без власного поповнення важко очікувати прогресу.
Захоплюючий фініш українського чемпіонату знаходиться зараз у затінку всесвітнього футбольного свята — Кубка світу. Хто знає, може й добре, що наших немає серед учасників найголовнішого турніру планети. Аби бути гідним рівня світового фіналу, не досить лише слідувати добрим традиціям, рухаючись за інерцією при забутих світом перемог. Нашому футболу потрібен новий поштовх, новий імпульс. Можливо, таким поштовхом стане вихід у лідери донецького «Шахтаря».
