Кілька років тому мені часто доводилося користуватися послугами приватних перевізників, які маленькими і зручними автобусами швидко доставляли в Київ і з Києва. Пам’ятаю, як завчасно треба було замовляти місце, хоча особливого комфорту такі поїздки не обіцяли. Тісні проходи, незручні вузькі сидіння, ще й телевізор над головою до самого кінця гонить чергову муру... Зате відносно швидко!
Пораділа, що нинішньої лютої зими, коли саме вдарили морози і почалася заметіль, а мені у службових справах треба було в столицю, проблем з вибором рейсу не було. Як виявилося, у Луцьку діє вже кілька приватних фірм з пасажирських перевезень. Одні відправляють рейси що дві парні години, інші що дві непарні... Мабуть, успішно розділили сфери впливу... У кожній з фірм привітний диспетчер видавав повну інформацію. Проте скрізь не хотіли видати квиток наперед, для гарантії. Мовляв прийдете вчасно, за 20 — 15 хвилин до відправлення, бо за 10 хвилин броня знімається і у водія квиточок отримаєте.
За 20 хвилин до п’ятої у визначеному місці була я одна. Автобус прийшов за 5 хвилин до відправлення. Більше пасажирів у списку не значилося, і ми вирушили у дорогу. Квитка ніхто мені не дав.
— Приїдемо у Київ, підете до диспетчера, і все вам напишуть! — заспокоїв водій.
У Рівному він пересадив мене у рівненську маршрутку тієї ж фірми (правильно, чого повітря везти!). Але попередньо стягнув повну вартість проїзду, поділившися сумою з рівненським колегою. На резонне питання: «А квиток?!» — знов погодували обіцянками зустрічі з диспетчером. Але у Києві!
У столицю нашої Батьківщини ми прибули, незважаючи на погану дорогу, майже вчасно. Придрімнути, як сподівалася, не вдалося, бо і луцький, і рівненський водії «врубали» всю дорогу бадьору музику... Недавні попутники, щулячись від вітру та дощу зі снігом, розійшлися у справах. Тільки я стовбичила, поглядаючи на годинник, доки водій розбереться зі своїми проблемами і знайде мені диспетчера. Диспетчером виявилася дівчина в одній з рівненських маршруток. Вона довго заповнювала папери у двох екземплярах, вибила на міні-касовому апараті квиточок. При цьому відволікалася й на інші справи. Урешті решт бажанийдокумент про проїзд і про те, що я таки була застрахована на період поїздки у такій-то страховій компанії, отримала. Але лише я одна: всі інші пасажири квитків не вимагали. Опитані по приїзді до Луцька колеги і знайомі підтвердили: і вони так само випрошували квиток, коли він був потрібний.
— Квиток потрібен завжди! — здивувалися в Обласному управлінні у справах захисту прав споживачів. — Адже це документ, який засвідчує не лише оплату проїзду, а й те, що пасажир на час поїздки застрахований від нещасного випадку.
За адміністративним кодексом водій-порушник мав би сплатити штраф до 170 гривень. А можуть покарати і його господаря-підприємця. Затримка за малим: пасажир, якому не видали квитка, повинен написати заяву в управління, а вже його працівники здійснять контрольний, так би мовити, проїзд... Я заяву писати не буду. Нею можна вважати і цю замітку. Не в одній конкретній людині та поїздці справа. Щодня, що дві години з нашого міста в Київ везуть пасажирів приватні автобуси. Кого цікавить, що держава не отримує великих грошей у вигляді податків? Що, врешті, ризикують і ті, які їдуть, і ті, які везуть. Не доведи Господи, якась аварія в дорозі — буде пасажир страждати сам за себе, не отримавши (бо нема квитка) й мізерної компенсації.
