Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Забавна футурологія

Iнколи звичайний мультфільм може стати вироком цілому напряму в мистецтві
12 серпня, 2008 - 00:00
КАДР ІЗ ФІЛЬМУ

«У нас є велетенські рубіни, котрі на смак — як пиво».

«Ви бачили, скільки цукрової вати він може з’їсти? — О так, два—три кілограми. Тому його кров’ю можна поливати млинці».

«Не треба квітів. Будь ласка, бийте себе по обличчю іржавими ланцюгами».

Химерні фрази, подібні цим — звичайна річ для «Футурами». Цей американський мультсеріал майже від самого початку має культовий статус і численне коло шанувальників по всьому світі. Власне, глядацьке обожнювання цьому циклові принесли дві його виразні якості: вельми специфічний гумор та нестримна фантазія авторів. У першу чергу це заслуга Метта Гронінга: він є творцем та сценаристом і «Футурами», і не менш популярних «Симпсонів». І перше, і друге є такою собі анімацією для змішаної аудиторії підлітків та дорослих: з ризикованими (хоча і не завжди смішними) жартами, високим рівнем абсурду в діалогах та ситуаціях, численними брутальними сценами. Втім, зрештою, більш-менш благополучна розв’язка та навіть певна душоцілюща мораль гарантовані.

У «Футурамі» змальовується віддалене майбутнє, в якому нашою планетою опанував справжній міжгалактичний карнавал: чужопланетяни і люди, роботи і мутанти змішалися в дуже пістряву спільноту. Нова, вже друга за рахунком повнометражна версія під назвою «Чудовисько з мільярдом спин» (одразу згадується ранній фільм одного з королів треш-кіна Роджера Кормана «Чудовисько з тисячею очей»), зрежисована Пітером Аванзіно під керівництвом Гронінга, зберігає всі властивості серіалу. Хоча сюжет, як і годиться у повноформатному жанрі, більш апокаліптичний. Цього разу людству загрожує страшенна небезпека, бо в небі відкрилася величезна електромагнітна шпарина в інший Всесвіт. І ось із того боку в наш світ дійсно суне чудовисько, але з мільярдом щупалець. Спини ж у нього взагалі нема, але тільки до того моменту, доки ті темно- бузкові відростки не дістануться Землі. І ось тут монстр і починає масово використовувати людські спини, точніше — потилиці: присмоктується до них своїми всюдисущими щупальцями і підкоряє людей собі. Але все не так страшно, як може здатися; у «Футурамі» взагалі не люблять лякати, а тим паче ніколи не впадають у надмірну серйозність. Насправді «Чудовисько з мільярдом спин» — про... любов. Хоча, звичайно, кохання тут набуває аж надто екзотичних форм. Та закінчується все це, незважаючи на загрозу двох всесвітніх катастроф, традиційно добре: кохання перемагає.

Щоразу, коли дивишся будь-який «футурамівський» витвір, не полишає відчуття крайньої цинічності авторів. Дійсно, таке враження, що нічого святого для Гронінга й Аванзіно не лишилося. Ось чудовисько — воно ж закохане в людство, і тому послало у свідомість наших художників багато століть тому свій власний образ; а він, виявляється, повністю відповідає нашим стандартним уявленням про рай; тільки білі безтурботні хмарки — то продукти життєдіяльності чудовиська, арфи — то взагалі сміття, а янголи з крильцями — безмозкі крилаті істоти, призначені винятково для видалення паразитів з поверхні того дивного створіння. Втім, є для «футурамівських» авторів і дещо святе: наприклад, герої святкують День святого Азімова. В одній зі сцен з’являється літаюча голова знаменитого фізика Стівена Хокінга; цікаво те, що Хокінг сам себе і озвучив! Але світ «Футурами» породжений стилем, вкрай далеким від будь-яких етичних міркувань — постмодернізмом.

Це помітно неозброєним оком: Гронінг й компанія змішують культурні, релігійні, наукові цінності й образи з воістину постмодерністською легкістю. Вочевидь, постмодернізм, що з самого початку грунтувався на безпринципному цитуванні і перемішуванні найрізноманітніших мов і стилів, дійшов нині до рівня бруднуватого мультсеріалу. Це закономірно і, навіть, певним чином справедливо: саме так цей доволі претензійний, але порожній за визначенням стиль і мав закінчитися. Інша річ, що на самій «Футурамі» це відбилося не найкращим чином. Бо з певного моменту потік чудернацьких, але неглибоких образів починає набридати, ставати одноманітним — бо замість стрункої і переконливої галюцинації отримуємо якийсь пересолений, пересолоджений і переперчений водночас вінегрет. А що занадто — то не здраво.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
Газета: 
Рубрика: