У прокат вийшла одна з найсуперечливіших стрічок останніх років.
Кінокритик повинен мати залізні нерви — така вже специфіка професії. Однак «Забавні ігри» австрійського режисера Міхаеля Ханеке — це якраз той фільм, який я досі не можу змусити себе передивитись удруге. Це навіть більше за страх — після перегляду здавалося, що в мене всередині утворилася така льодяна, безжальна порожнеча, в яку без сліду провалюється будь-яка надія. «Забавні ігри» свого часу стали справжньою сенсацією європейського кіна і спричинили гостру дискусію про насильство на екрані і в житті. І ось відбулася подія, у саму ймовірність якої вірилося з трудом: у США, а тепер і у нас (зокрема, в кінотеатрі «Київ»; там же паралельно демонструють і європейську версію) вийшов авторський рімейк під назвою «Funny Games U. S.».
Ханеке вдалося повністю відтворити фільм у новому просторі; навіть інтер’єри будинку такі ж самі, як в австрійській версії — вочевидь, цьому сприяла зірка незалежного кіна Наомі Воттс, котра не тільки зіграла одну з головних ролей, а й виступила виконавчим продюсером картини. Тож канва подій добре відома: забезпечена буржуазна родина приїздить на літні вакації до себе в заміську віллу. До них приходять двоє дуже пристойних, як мінімум їхнього соціального рівня, молодих людей — попросити яєць для сніданку. Поступово з’ясовується, що гості — холодні і неквапні кати. Вони не просто вбивають свої абсолютно безпорадні жертви. Вони грають з ними в ігри із заздалегідь визначеним фіналом. Ханеке надає щедрі можливості для порятунку — відкрите вікно, забутий ніж, бездоглядна рушниця, автомобіль, що проїздить — але кожна спроба закінчується однаково — веселі та ввічливі хлопці знаходять утікачів та продовжують нестерпно забавні ігри.
Порівняння, на жаль, не на користь американського варіанту. Бо навіть попри найточніше відтворення тут діють ще багато інших чинників; один з найголовніших — відмінність акторських шкіл. І Воттс, і Тім Рот (чоловік Анни, Джордж), і Девон Герхарт (син Анни і Джорджа), і Майкл Пітт та Бреді Корбет — хороші актори, але вони грають аж надто емоційно, вони взагалі забагато — забагато сліз, жестів, виразних гримас — на відміну від австрійських виконавців, що тримають чітку, стриману форму героїв до самого кінця. І це зовсім не прохідний момент — адже такий жах саме так і треба грати — холодно і стримано, і саме така сухість і холодність дозволяють створити необхідний ефект безмежною, нелюдської жорстокості.
Загалом, важко пристати на позицію пересічного американського глядача. Та спробуємо уявити — що побачить американська публіка, значна частина котрої, імовірно, може навіть і не здогадуватися про існування оригінальної версії? В зображувальному плані нічого зайвого — ані спецефектів, ані трюків. Тихий монотонний плин знущальних бесід, втеч інколи вибухає спалахами насильства. При тому і режисер, і глядачі перетворені на підглядачів — недарма один з убивць посеред дії час від часу звертається прямо в камеру: «Адже ви на їхньому боці?.. Ви ж хотіли щасливого кінця?» І ці виходи з ролі роблять атмосферу ще більш нестерпною. Бузувіри з біблійними именами Петер и Пауль поводяться так, немов потрапили у фільм, де вони єдині з плоті і крові, і тому можуть у найжорстокіший спосіб убивати слабких і беззбройних віртуальних персонажів; та страждання й біль жертв показані з моторошною, вивіреною до найменших подробиць реальністю. Та все ж головне тут — не герої, а те, що виникає між ними — безплотне поле жорстокості, розлите в кожному кадрі та інколи акцентоване параноїдальною музикою Джона Зорна. Можна сказати, що Ханеке вдалося створити ідеальний (аж до відрази) фільм про насильство, котрий водночас є потужним викликом насильству як такому, обвинувальним актом, від якого неможливо відмахнутися. І, хоча до «Забавних ігор» 1997 року новій версії дуже далеко — плюс у тому, що відтепер і американська, і наша аудиторія мають доступний варіант тої непересічної картини.
