Oфіційна дата — день психічного здоров’я, яка відзначається сьогодні, стала ще однією причиною, щоб підняти проблему психічного здоров’я в Україні. За даними Київського центру здоров’я, 2,5% киян страждають психічними розладами. Тільки на початок 2001 року в столиці під наглядом психіатричних установ перебували 59,9 тисяч хворих, з яких 13,2 тисячі дітей. Причини очевидні — велика кількість стресових ситуацій та постійна гонка на виживання не можуть не відбитися на стабільності психічного здоров’я нації. Але одночасно незчисленна кількість базових потреб цих людей не тільки не задовольняється, але й навіть у більшості своїй залишається невідомою суспільству. Порівняно недавно прийнятий «прогресивний», як його багато хто оцінює, закон «Про психіатричну допомогу» досі викликає масу суперечок та дискусій. В основному їх провокують ті, хто бачить проблеми зсередини, але не в силах пролобіювати рішення на державному рівні. Йдеться про родичів психічно хворих. За прикладом американської організації родичів, в Україні було створено товариство «Турбота», яке докладало всіх зусиль, щоб закон дійсно став могутнім інструментом, а не залишився «фількіною грамотою», прийняття якої потрібне було тільки для того, щоб «відмітитися» у списку тих, хто прийняв закон. На жаль, далеко не всі поправки та пропозиції родичів було враховано, та й, мабуть, поставилися до нього у парламенті під час розгляду не з належною увагою і повагою: минулого року його було прийнято у напівпорожньому залі за декілька хвилин до кінця засідання.
Голова товариства родичів психічно хворих Людмила Малушенко так прокоментувала «Дню» ситуацію: «Раніше родичі не хотіли говорити про свою біду, соромилися, а лікарі також уникали згадувати про проблеми психічного здоров’я. У результаті вони залишилися цілком невідомими нашому суспільству. Можливо, ще й з цим можна пов’язати те, що їх рішення зависло у повітрі. У законі «Про психіатричну допомогу» практично відсутній соціальний аспект захисту психічно хворих, а крім цього, я вважаю, що його статті порушують і права самих психічно хворих, і права оточуючих їх людей. Таким чином, він не покращує, а навпаки — погіршує ситуацію. Адже така «лояльність» закону, яка дає можливість хворому вибирати самостійно, чи лікуватися йому, чи ні, ставить під загрозу життя навколишніх». Автори закону, зі слів Л. Малушенко, повинні чудово знати, що інвалід психічного захворювання не може приймати адекватні рішення, і тільки 4% таких хворих добровільно звертаються за допомогою до психіатрів. А вгадати, коли настане загострення, і лікарі визнають поведінку хворого соціально небезпечною (що, згідно із законом, необхідно для госпіталізації пацієнта без його згоди), практично нереально, — говорить вона. В іншому випадку проблему вирішує чотирирівнева судова процедура, яка крім того, що є досить тривалою, ще й дорого коштує. Згідно з нормами Всесвітньої організації охорони здоров’я, доступ до психіатричної лікувальної установи повинен бути не складнішим, ніж до установи іншого профілю. У нас же, — продовжила Л. Малушенко, — виходить, що після прийняття такого «демократичного» закону багато з тих, хто потребує психіатричного лікування, виявляються на вулиці, що ще й створює певний ризик для городян, оскільки передбачити дії, наприклад, хворих з псевдогалюцинаціями (внутрішніми голосами) неможливо. Крім цього, законом не захищається житло психічно хворих, адже випадки маніпулювання квартирами психічно хворих далеко нерідкісні. Житло, на мій погляд, повинне протягом всього життя хворого перебувати «під наглядом» державних структур, як це робиться для дітей, позбавлених батьків.
Але все ж основна проблема — це соціальний захист психічно хворих, — продовжує Л. Малушенко. На сьогоднішній день існує дотація по догляду за психічно хворими (які, звичайно, отримали інвалідність.) Але, по-перше, її сума нікчемна — 18 гривень, а по-друге, вона виплачується тільки малозабезпеченим родичам та опікунам. А щоб довести цю «малозабезпеченість», треба принести з десяток довідок, на випрошування яких у родичів немає ні сил, ні можливостей. Сама ж пенсія інваліда психічного захворювання становить 40-60 гривень, працювати, в основному, вони не в змозі, та й на роботу таких людей брати зовсім не прагнуть. Таким чином, бачимо, що психічно хворі не тільки самі не виживають, а й створюють для своїх родичів тяжке становище, оскільки заробляти гроші у них немає часу через постійний догляд за хворими. У листопаді 2000 року було ухвалено закон «Про соціальну допомогу дітям- інвалідам та інвалідам з дитинства». Згідно з ним, інваліди першої та другої групи повинні отримувати пенсію в розмірі прожиткового мінімуму та плюс 50% від неї — на догляд. Але тут ми знову зустрічаємося з несправедливістю: на такі виплати можуть розраховувати лише ті, хто є інвалідом з дитинства. Якщо ж людина стала інвалідом вже у 18 років або оформила інвалідність після 16, то на такі суми вона вже автоматично не претендує. З 1997 року Міськадміністрація обіцяє виділити для родичів спеціальний автобус, який би підвозив їх до лікарні імені Павлова. Адже особливо взимку дуже складно підійматися зледенілими сходинками з важкими сумками. А без підтримки родичів хворі там пропадуть. Харчування погане, а багато препаратів, прийняті на голодний шлунок, можуть тільки спричинити зворотний ефект, а не допомогти. Так що, на мій погляд, закон далекий від цивілізованої законодавчої бази, швидше, він навіть сприяє правопорушенню стосовно хворих і самих хворих. А дороговартісна процедура суду для держави обійдеться в будь-якому випадку у багато разів дорожче, ніж соціальний захист психічно хворого та його родичів», — пояснює Л. Малушенко
Але, безумовно, на кожен аргумент завжди знайдеться контраргумент. Начальник відділу охорони психічного здоров’я управління охорони здоров’я столиці Юрій Юдін заявив «Дню»: «Закон — це результат роботи комісії Верховної Ради з урахуванням тих зауважень і пропозицій, які надійшли. І треба сказати, що більшість iз них було враховано. На мій погляд, заперечення, які виникають щодо закону «Про психіатричну допомогу» є огульними, оскільки питання, за які саме статті закону нам повинно бути соромно, не підіймалося. Я ще раз повторюю: більшість пропозицій було враховано, але тільки вони введені у сухі рамки слів законодавчих актів. Заява, що ніби судова процедура, передбачена у законі, утрудняє госпіталізацію, на мій погляд, є безпідставною. У нас у Києві в судах було розглянуто поодинокі випадки, і це пов’язано не з недоліками закону, а з відсутністю в судовій практиці по-справжньому налагодженої роботи у цьому напрямі. Адже ще до того, як дійде до судового розгляду, пацієнту треба пройти декілька етапів: огляд пацієнта лікарем, огляд у приймальному покої, огляд комісією лікарів-психіатрів. Таким чином, на будь-якому з цих етапів може бути прийняте рішення про те, що пацієнт не потребує госпіталізації і може бути виписаним. На мій погляд, треба частiше повідомляти про ті випадки, коли виникають проблеми, пов’язані з агресивною поведінкою хворого. Адже насправді ці питання вирішуються, і мені здається, що проблема просто висмоктана з пальця. Якщо ж взяти соціальний аспект, то, наприклад, у законі чітко написано, що на момент перебування пацієнта в лікарні його право на житло залишається недоторканим, держава також забезпечує квоти робочих місць на виробництві та у різних установах і організаціях для обов’язкового працевлаштування інвалідів внаслідок психічного розладу. У законі передбачено і соціальну допомогу, але, може, не у тому об’ємі, як хотілося б. Але я вважаю, що регулювати ці питання повинен не закон, а законодавчі акти. У іншому випадку документ вже спочатку буде приреченим».
ДО РЕЧІ
Сьогодні відкривається Центр медико-соціальної реабілітації для людей з психічними розладами. Зі слів координатора проекту Інни Гокунь, його створено виключно за гроші закордонних донорів. «Вітчизняні бізнесмени вважають таке капіталовкладення надто неприбутковим, оскільки реальну віддачу побачити можна буде ще дуже нескоро». На реабілітацію, яка проходить тут амбулаторно, хворі будуть спрямовуватися лікуючими лікарями з діагнозом шизофренія у віці від 18 до 60 років. Творці центру пропагандують біопсихосоціальний підхід до пацієнтів, коли крім психічного стану до уваги також беруться і ті соціальні умови, в яких на даний момент знаходиться хворий. У центрі не буде медиків, а тільки психологи, соціальні працівники, медсестри та працетерапевти. Цікавий і сам механізм реабілітації, в основі якого лежить індивідуальний підхід до кожного конкретного випадку. Для кожного пацієнта буде розроблено індивідуальний план та програма реабілітації.
