Свій рушник Катерина Тимофіївна Хведорець із містечка Нові Санжари, що на Полтавщині, готувала не мало не багато — тільки три роки стягала, як каже, візерунок. Яскравіших за нього на Театральному майдані Луцька, звідки мав починатися урочистий парад учасників I Всеукраїнського фестивалю вишитого рушника, і не було. Більший за розміром від усіх інших і з такими великими яскравими квітами, що вбирали очі й приваблювали не одного потенційного покупця. Проте рушник, котрий, як висловилася майстриня, в усьому світі існує лише в одному екземплярі, бо це цілком її авторська розробка, не продавався.
Про фестиваль у Луцьку Катерина Тимофіївна почула по Всеукраїнському радіо. І хоча до того ні разу не бувала в Західній Україні, проте бувала на концерті в Полтаві, який організовував автор нинішнього фестивалю Віталій Іваницький, Пригадує, як співали для полтавчан Степан Гіга, Іван Попович, Павло Дворський... Але Луцьк зустрів таким проливним дощем і невідомістю, що готова була повертати тут же назад. Та тепер Катерина Тимофіївна не знає, як і надякуватися волинянам за їхню гостинність. Каже, що буде розказувати землякам про те, де побувала і які тут живуть люди. бо ж проводжали її, чого гріха таїти, на Західну Україну з осторогою... Навіть ночувати до себе полтавчанку забрала незнайома до того лучанка Євгенія Миколаївна Кривошей, котра разом із сусідкою приходила на фестиваль вишитого рушника.
Всеукраїнський фестиваль вишитого рушника, народжений у Луцьку, обіцяє стати ще однією родзинкою волинського культурного життя. Якщо тільки більше тисячі людей стали учасниками творення спільного рушника, то це про щось говорить. Адже приходили і з дітьми, і цілими сім’ями, й багато учасників дійства були, до речі, у вишиванках. Приносили рушники весільні, обрядові й великодні, малі й великі, а деякі належать до родинних реліквій. Так, цього року найстаріший рушник, представлений на фестивалі, було вишито ще в 1790 (!) році.
Спільний вишитий рушник мав довжину аж 1 кілометр і 370 метрів. Це новий рекорд, бо торік ця довжина була меншою на 240 метрів. Своє дійство організатори фестивалю приурочили до 65-річниці Перемоги над фашистами і традиційного вже до Дня матері, який святкується в другу неділю травня. І, як влучно висловився луцький міський голова Богдан Шиба, саме українські матері передавали і зберігали своєрідний український код — вишиваний рушник. Український рушник, вишиванка — справді своєрідні коди нації. Вже й забулося, що вишиванку можна було носити далеко не в усі часи. У часи Голодомору вороги забирали найперше навіть не хліб, а знімали ікони з рушниками...
Спочатку було трохи дивно зустріти серед учасників фестивалю не тільки волинян, а й представників Одеської чи Донецької області, де, за загальним стереотипом, давно забуте давнє українське мистецтво вишивання. Проте на фестиваль прибули представники аж 17 областей. Валентина Петрівна Білаш з донецького міста Красноармійськ просто зачарувала глядачів своїми роботами. Корінна росіянка (мама з Брянщини, а тато з Курська, хоча про їхню національну приналежність ще можна дискутувати), вона почала вишивати лише 12 років тому, маючи 38 років. І нині вже є знаменитістю художньої вишивки. Просто, каже, у якийсь момент зрозуміла, що треба вишивати не лише для себе, а навчити цьому й інших, аби зберегти код нації. На жаль, молоді нині не дуже цікавляться цим мистецтвом. Як підтримує донецьку колегу майстриня з Ковеля Ніна Сергіївна Габрилевич, молодь хіба що запитує «Скільки це коштує?» А тим, як це зробити, цікавляться лише люди поважного віку...
Проте благодійний аукціон з продажу вишитих рушників зібрав чимало учасників. І справжня боротьба розгорнулася за рушник, який власноруч вишив керуючий Волинською єпархією Української православної церкви митрополит Ніфонт. Його за 700 гривень придбав відомий луцький бізнесмен. Виручені на аукціоні кошти будуть передані талановитим вишивальницям, які мають проблеми зі здоров’ям. А прикрашені вишитими рушниками вікна в будинках та офісах стали справжньою прикрасою міста.
