Що може бути більш хвилюючим та цікавим, ніж людські стосунки, вічні цінності й завжди актуальні конфлікти? Національний академічний театр російської драми імені Лесі Українки шукає саме в цій площині... І знаходить... саме те, чим можна залучити, зацікавити й навіть захопити сучасного глядача, втомленого від, часом досить нав’язливих, сценічних експериментів.
Постановка вистави «Дядечків сон» за повістю Федора Достоєвського в інсценуванні Григорія Зіськіна (Канада) стала черговим «понаданням» театру та підтвердженням затребуваності доброго та вічного. Сюжетна лінія цієї трагікомедії досить пізнавана, й з перших акордів «чіпляє» за собою цілий асоціативний ряд із творів класиків — Гоголя, Островського, Чехова.
Марія Олександрівна Москальова (Ганна Варпаховська) мріє знайти для своєї дочки Зінаїди (Ірина Новак) — персони «високого польоту» — вигідну партію для заміжжя. І вже майже зневірившись і погодившись на її шлюб із, на перший погляд, невеликого розуму та наївним Павлом Олександровичем Мозгляковим (В’ячеслав Ніколенко), вдалий варіант саме підвертається. Бажаним обранцем стає божевільний старий гульвіса князь Гаврило К. (Валерій Зайців), якого, крім проблем із пам’яттю та родичів, які мріють здати його до божевільні, в якій він «не знає, що робитиме», долає постійна плутанина між сном та реальністю, на чому вдається «зіграти» героям вистави.
Задача Марії Олександрівни — обкрутити, обдурити, і, нарешті одружити князя на Зінаїді, проробивши перед цим досить копітку та психологічно тонку роботу. Всі сцени з князем не просто видовищні, колоритні — вони наповнені живою іронією — саме тією, якою «начиняв» свої твори Федір Достоєвський. І в стилістичній манері Театру російської драми — вона дійсно «смачна», вишукана і часом несподівана: іронія проглядається і в точно прорахованих мізансценах, і в динамічних ігрових діалогах, і в елементах сценографічного вирішення (відновлення сценографії Давида Боровського — Олена Дробова). Декорації та костюми в сіро-коричневій стилістиці, немов на милих старих фотознімках, крісло князя — чи то трон, чи то інвалідний візок, і навіть томик поезії, який нервово перегортає Зінаїда... все живе, грає, перетворюється. Відчутні й деякі ремінісценції, наприклад, виконання Зінаїдою романсу як смисловий лейтмотив (знову-таки, діалог з Островським).
Крім того, кожний сценічний епізод може сприйматися як закінчена реприза. Чи можна забути сцену зустрічі в селі Марії Олександрівни зі своїм чоловіком Афанасієм Матвійовичем (Олександр Гетманський), в якій не зайві навіть деяке трюкацтво, елементи клоунади... Спостерігаючи за роботою Гетманського в цій сцені, мимовільно згадуєш відому істину про те, що «немає маленьких ролей» — виникає бажання дати йому яку-небудь нагороду в номінації «краща чоловіча роль другого плану». А передфінальна сцена, в якій руйнуються плани Москальової, сприймається як окрема вистава у виставі, де в психолого-реалістичну канву проникають знакові елементи. Але, головне, вистава «Дядечків сон» надихає й підтримує віру глядачів у справжній театр... І це при тому, що цей театр так сміливо й точно відображає нас, людей, яким не чужі скупість та меркантильність, хитрість, удавання й дурість, але в душі яких усе ще жевріє надія на щастя.
