Складана паличка, аудіомагнітофон, безкоштовний проїзд у громадському транспорті, знижка 50% на купівлю ліків і дев’ять з копійками гривень на місяць. От і все, чим забезпечує наша держава специфічну категорію інвалідів — незрячих. З отаким набором вони зустрінуть майбутню неділю — Всесвітній день сліпого. «Було б що святкувати», — сумно сказав один із працівників Київського навчально-виробничого підприємства для незрячих №4, куди позавчора завітав «День». Мета започаткування Дня сліпих, зрозуміло, не святкування, а привернення уваги громадськості до проблеми. І, звісно ж, пошук шляхів її вирішення. Чим ми можемо допомогти цим людям? Як зробити так, щоб вони відчували себе повноцінними членами суспільства?
Згідно з результатами опитування, нещодавно проведеного Національною асамблеєю інвалідів України, однією з головних потреб людей з фізичними вадами є потреба самостійно себе забезпечувати, простіше кажучи, працювати. Законодавство України зобов’язує кожне без виключення підприємство надавати інвалідам 4% від загальної кількості робочих місць. «Не всі роботодавці виконують цю вимогу, — розповідає голова первинної організації сліпих Михайло Новосецький. — А якщо інваліда і приймають на роботу, то частіше за все просто формально. Він числиться, отримує зарплату, але не працює. Така практика ні для кого не є секретом». Роботодавці не хочуть возитися з інвалідом, створюючи йому спеціальні умови для роботи.
Та що там говорити, якщо навіть сама дорога на роботу — проблема. Сліпі першої й другої груп ( а тільки їх об’єднує Товариство сліпих) мають потребу в супроводжуючих. Звичайно, іноді вони виходять на вулицю самі. «Велика проблема з підземними переходами, — розповідає М. Новосецький. — Торговців дуже багато, і людина, яка не бачить, весь час на них натикається. То квіти зімне, то інший товар потопче. За радянських часів, коли торгівлі в переходах не було, простіше обходилися. По стіночці раз-раз — і пройшов...». Собак-поводирів в Україні практично немає. Найняти супроводжуючого для більшості сліпих не по кишені, і частіше за все їх «поводирями» стають рідні й близькі. Тобто, на незрячого працює іще один, а то й кілька людей. Знайшли собі зайнятість поза УТОСом лише близько трьох тисяч сліпих. (Усього в Україні 50 тисяч сліпих першої і другої груп). Частіше за все це малокваліфікована праця двірників або розповсюджувачів листівок.
Ще 8 тисяч сліпих працюють на підприємствах УТОСу. В Києві їх чотири. «День» побував на одному з них, де незрячі виготовляють затиски для завіс, защіпки та інше дрібне побутове начиння. На підприємстві зайнято 330 осіб, але більшість із них працюють удома. Сліпі з’єднують мініатюрні детальки навпомацки, швидко й точно. І справляють враження цілком зрячих. «Я тут заробляю гривень 200—250 на місяць, залежить від виробітку, — розказує Сергій. — Паралельно ще працюю в газеті журналістом, пишу на всі теми, від соціальних до політичної аналітики». Інший Сергій з того ж цеху, який заробляє вже 400 гривень на місяць, розповів «Дню», що один його слабозорий приятель недавно влаштувався на бензоколонку. А інший тільки числиться на роботі й отримує гроші — працювати йому не дають...
Цю проблему можна вирішити, тільки вдосконалюючи законодавство і, звісно ж, підвищуючи свідомість роботодавців. Як вважають експерти, несумлінних підприємців треба активніше штрафувати, а тих, які вагаються, — краще мотивувати. Інші проблеми сліпих також, у принципі, вирішувані. В основному, за допомогою грошей. Збільшити допомогу з нагляду за інвалідами. Відкрити спеціальну кінологічну школу, де б виховувалися собаки-поводирі. До речі, не так давно у Харкові розробили світлофор, що говорить — оголошує, чи можна перейти через дорогу. Він став однією з небагатьох новинок, покликаних допомагати незрячим.
До речі, сьогодні в моді книжки, що говорять. Магнітофони, якими держава забезпечує інвалідів, не прості. Це тифломагнітофони, які прочитують спеціально записані в Будинку звукозапису та друку УТОСу книги. Професійні диктори начитують прозу й поезію, бібліотеки сліпих купують ці аудіо-книжки по 42 гривні за 5 штук, а потім уже самі незрячі беруть їх у бібліотеках, слухають і повертають назад. Найбільшою популярністю користуються, звісно ж, детективи. Що цікаво, аудіокниги зменшили попит на книжки зi шрифтом Брайля. Перші замінили другі, як у зрячих телевізор замінює звичайні книги. «Людей, які читають за Брайлем, стає все менше, — розповідає М. Новосецький. — Лінуються.»
