Бути українським вчителем вже не просто невигідно. І як не жахливо це звучить, але однією з основних проблем є... діти. Донецькій освіті виповнилося 125 років. Історія Донецької педагогіки розпочинається з юзівських народних шкіл. У ХIХ столітті ідеали давала церква, у ХХ — Комуністична партія. Добре це було чи погано, але у дітей щось було, крім необхідності просто зубрити підручники. А сьогодні ХХI століття приходить у школи пустотою, важким безповітряним простором. О. Сухомлинська, дочка відомого педагога, висловила глибоку стурбованість тим, що «через відсутність об’єднувальної національної ідеї Україна може втратити цілі покоління молоді».
Саме з цих причин зв’язок між вчителем і учнем сьогодні швидше односторонній. Вони знаходяться у різних світах. У школі контролю і спілкування з боку вчителів недостатньо не тому, що вони не хочуть працювати, а тому, що вони самі частенько підпадають під категорію беззахисних істот. Практично усі вчителі сьогодні — жінки. Чоловіки, як правило, у шкільному середовищі надовго не затримуються. Легко уявити, як вони поводяться стосовно вчителів. Якщо пригадати, що одна половина вчителів — пенсіонерки і жінки похилого віку, а друга — молоді дівчата після інституту, то картина вимальовується чітко. Немолодого вчителя діти можуть довести, скажімо, до нервового зриву чи навіть до серцевого нападу. Крім того, можуть поскаржитися на нього батькам і отримати у них підтримку.
Недавно вчителі донецьких шкіл запропонували дітям відповісти на запитання анкети з нехитрою назвою «Що заважає навчанню?». Результати анкети цікаві і показові для всієї України, а не тільки для Донецької області. Вік юних респондентів — усього 13-14 років — найскладніший «перехідний», з якого, власне, і розпочинається свідоме життя.
У анкеті було кілька тематичних груп питань, одна з яких — постійні конфлікти на уроках. Так ось, 10% опитаних відзначили, що навмисно сперечаються на уроках з вчителями і однолітками, тому що їм нестерпно нудно. 2% скаржаться на відсутність улюблених учителів, 6% не розуміють пояснень і самого предмета, 23% не бачать доцільності у вивченні багатьох предметів… І нарешті, практично половина опитаних (45%) заявила, що у їхніх класах майже ніхто не хоче вчитися.
Семи- і восьмикласники, виявляється, не вміють нормально читати, писати, швидко рахувати (позитивно на ці запитання в анкеті відповіли усього лише 30% опитаних), не можуть зосередитися на матеріалі (32%), скаржаться на погану пам’ять (16%), надто швидко втомлюються від розумової праці (32,4%), нічого не встигають зрозуміти на уроках, тому що повільно працюють (32%)... 42% опитаних взагалі байдуже, яку оцінку вони отримають. Ось, так би мовити, технічні показники сучасного навчання.
Місцева влада Донецька і Донецької області про проведення такої анкети не знала, вона пройшла лише з ініціативи самих вчителів, і її результати було оприлюднено тільки на внутрішньошкільних педрадах. Але все ж інформація про цю акцію дійшла до високих рівнів. Бажання розібратися, хто винен, змусило керівників Головного управління освіти Донецької області проаналізувати ситуацію і підбити певні підсумки. Способи «боротьби» зi шкільними негараздами, за словами Віталія Лобаса, заступника голови Донецької облдержадміністрації, орієнтовано на поліпшення якості освіти, підвищення її доступності. А начальник Головного управління освіти і науки Донецької області Валентин Тесленко говорить про реформування освіти, її модернізацію, яка полягає у зміні суті самого процесу: «Потрібно дивитися не на те, ЯК вчити, а на те, ЧОГО вчити. А потім необхідно добре попрацювати, щоб засвоєний матеріал направити у корисне русло».
Аналіз ситуації по Донецькій області показав, що у школі загострена не проблема методів навчання, а проблема кадрів. Справа, виявляється, вже не у тому, ЯК вчити, і не у тому, ЧОГО вчити, а у тому, ХТО вчить. У області гостро відчувається елементарний дефіцит вчителів. Крім того, у школу часто йдуть недостатньо добре підготовлені студенти, яким просто не вистачає досвіду, а часом і бажання працювати. У той же час вчителі «старої школи» поступово відходять від справ і просто не встигають передавати молодим свій досвід. І це при тому, що за показниками різних олімпіад і конкурсів легко простежується: успіхів досягають саме учні більш старшого покоління педагогів (35—55 років).
Дані усе тієї ж злощасної анкети показують і другий бік життя сучасних дітей — «домашній». «Удома усі шумлять і заважають мені робити уроки» (30%). «На мене кричать і постійно чогось вимагають. Якщо ж до мене ставляться з ласкою я все зроблю, навіть якщо доведеться просидіти усю ніч» (30%). «Мені ніхто вдома не допомагає робити складні завдання, навіть коли це дуже потрібно» (40%). «Ніхто не цікавиться моїми успіхами і невдачами» (40%). «У мене немає свого місця вдома» (25%). «У мене немає близьких людей» (5%). «Іноді мені здається, що мене ніхто не любить» (25%)… І, нарешті, як фінал усьому, заявлена майже половиною респондентів фраза — «Я втомився від усього і мені не хочеться жити!». Нагадаємо, що так пишуть про своє життя діти 13—14 років. Звучить жахливо? Ніхто і не гадав, що їм таке спадає на думку. Та все ж спадає. І не одному-двом, а половині.
Ясна річ, що багато у чому винен «перехідний вік», але якщо нікому допомогти його подолати, дитині буде досить важко у свідомому житті.
Виходить, що сьогодні дитина виховує себе сама, просто «підбираючи» на вулиці те, що там у великій кількості валяється. Діти займаються моральним жебрацтвом, копiюючи чуже життя, намагаючись жити «як у кіно». Сучасний же вчитель виступає у ролі поліцейського, який намагається «спіймати на гарячому» дитину, яка переймає погані принципи поведінки. Чи виходить це у нього ? Та й чи може він щось зробити?
