«День» регулярно розповідає надихаючі історії зі сходу України — як окремих людей, так і організацій, що діють у непростих умовах. Цього разу ми поспілкувалися з директором Центральної бібліотеки міста Слов’янська Ларисою Мамедовою.
Будівлю бібліотеки на площі Революції городяни добре знають — вона стала вогнищем відродження культури й соціальної комунікації, особливо протягом двох останніх років. Не лише для місцевих жителів — поки тривала бесіда з журналістом «Дня», директорові телефонували з Донецька й довго розповідали, що хотіли б потрапити до цієї бібліотеки й готові подарувати книжки. Ми залишили в дарунок видання з Бібліотеки «Дня» — «Україна Incognita» й трилогію про новітню історію — «Котел», або Справа без терміну давності», «Я — свідок. Записки з окупованого Луганська» й «Катастрофа і Тріумф. Історії українських Героїв». А з директором Центральної бібліотеки Слов’янська Ларисою МАМЕДОВОЮ ми поговорили про те, як установа пережила окупацію і яку роль для себе обирає сьогодні.
«ПІД ЧАС ОКУПАЦІЇ БІБЛІОТЕКАРІ СТАЛИ СВОГО РОДУ ПСИХОТЕРАПЕВТАМИ»
— Як бібліотека пережила квітень—липень 2014 року?
— Під час окупації бойовики зайняли бібліотеку на початку червня й розмістили в ній так званий «гуманітарний штаб». Я виїхала з міста й усім працівникам сказала, що ми закриваємося й у бібліотеку не приходимо, оскільки продовжувати роботу небезпечно. Але мене змусили її відкрити, сказавши, що інакше виламають двері й займуть приміщення. Одна із співробітниць, Лариса Григорівна, вийшла на роботу й до останнього дня окупації відкривала й закривала бібліотеку, таким чином не віддаючи її під контроль бойовикам. Що цікаво, люди приходили тоді за книжками й просто поспілкуватися — впоратися зі своїм страхом. Отже, бібліотекарі виконували роль свого роду психотерапевтів.
Вікна першого поверху й великі вікна читального залу були пробиті снарядами. І те, що вони прилетіли з українського боку, — неправда, оскільки тоді зачепили б і інші будівлі на площі, що прикривають бібліотеку. Одного дня Лариса Григорівна сиділа у фондах, і снаряд пролетів повз неї, пробив вікно, металеву полицю й три книги. Постраждало не лише наше центральне відділення, а й філії, здебільшого були розбиті вікна. Найнеприємніше — втратили майже всю техніку. 2011 року завдяки грантовій програмі ми купили 15 комп’ютерів. Під час війни вони зникли з підвалу.
— Відновлювали за рахунок міського бюджету?
— Ні, на кошти зі свого спецрахунку, інакше досі чекали б грошей. Також допомагали волонтери, добродійні фонди. Усі роботи закінчили до зими.
«БЕРЕМО НА СЕБЕ ТЕ, ЩО НЕ ВСТИГАЄ ДЕРЖАВА»
— Який секрет успіху і значної відвідуваності бібліотеки? У чому бачите актуальні виклики післяокупаційного часу?
— Бібліотека в класичному сенсі слова, до якого ми звикли в ХХ столітті, себе зживає. У всьому світі бібліотеки зіткнулися з тим, що читачів стає менше, а в Україні це особливо яскраво виражено. З одного боку, через інтернет й електронні книжки, з другого — через таке розставлення пріоритетів, коли люди зайняті виживанням, а не читанням. До того ж бібліотеки практично не фінансуються. Що відповідати людям, які не можуть знайти почитати нічого нового й сучасного?
Цього року бібліотеці виділили кошти лише на періодичні видання — і це 11 тисяч гривень. Якщо порівнювати з сусіднім Краматорськом, то там дали 140 тисяч гривень на закупівлю книжок і 100 тисяч — на періодичні видання. Ця ситуація хронічна. Тому ми пішли шляхом участі в грантових програмах. Після зникнення всіх комп’ютерів під час окупації посольство США виділило грант на чотири комп’ютери і проектор, що було дуже цінно. З їхньою ж допомогою ми запустили проект «Вікно до Америки» — комфортний простір з якісними книжками англійською, де збираються безкоштовні мовні групи, проводяться тренінги й круглі столи. Зараз спілкуємося з кафедрою англійської мови місцевого університету, щоб купити для студентів необхідну літературу.
Наші бібліотекарі своїми силами організовують курси «Азбука комп’ютерної грамотності», адже не всі в Слов’янську можуть користуватися інтернетом і комп’ютером. Це стосується і переселенців, і певної категорії наших жителів старшого віку — для них також працюємо в проекті «Університет третього покоління». Ми бачимо завдання бібліотеки у виконанні якихось функцій, у яких не встигає держава, щоб нашій громаді жилося краще.
Наприклад, у Слов’янську багато переселенців, і якщо виникає потреба поїхати в окуповану зону, з’являється значна проблема з оформленням перепустки. Бібліотека не лише дає комп’ютери, щоб це зробити, а й прагне допомогти в заповненні документів. Ми брали участь у проекті щодо працевлаштування переселенців — бібліотекарі проводили серію тренінгів, розповідали, як знайти роботу, написати резюме. У нас є комп’ютер спеціально для тих, хто шукає роботу.
Зараз реалізуємо безліч проектів — «Жива книга» з поліцейськими, коли вони розповідають про себе, проект «Об’єднані творчістю» Міжнародної організації з міграції, у якому беруть участь переселенці, проводимо виставки. Але є недоліки — відсутність ремонту, належного освітлення, альбомів, підставок. Хочеться отримати подібне устаткування, адже слов’янці, переселенці тягнуться до мистецтва, до того, щоб показувати себе. Тобто бібліотека прагне допомагати й у творчості, й у навчанні, й при пошуку роботи. Завдяки цьому й значно збільшилася кількість людей, які приходять до бібліотеки.
Уже два з половиною роки в бібліотеці працюють волонтери — команда «Славних дівчаток», як вони самі себе називають. Вони плетуть маскувальні сітки для бійців у зоні АТО — для цього приходять щодня, в міру можливості. Скільки сіток уже зробили, посилок передали — не порахувати. Усього в цій групі — десятки три людей. Тривалий час приходить дідусь і щоразу приносить 100 гривень з пенсії на передову. Усі ми прагнемо чимось допомогти.
«ВАЖЛИВО ПРИПИНИТИ ВІДТІК МОЛОДІ З МІСТА»
— Як ви вважаєте, чи змінилися настрої в Слов’янську після окупації? Чи підвищилася соціальна активність?
— Звичайно, зміни є. Для нас важливо, що бібліотека міняється, ми міняємося й прагнемо змінювати обстановку довкола себе на краще. пригадується фраза з моєї улюбленої книжки «Маленький принц»: «Прокинувся вранці — прибери свою планету». Адже зміни починаються з малого. Сказати за весь Слов’янськ, звісно, не беруся, але з’являється багато громадських організацій, активні городяни. Волонтери конкретними кроками прагнуть перетворити місто, вносять позитив. При цьому не хочуть ніякої винагороди — це вже зміни в свідомості.
— Як зробити так, щоб цей рух зростав?
— Необхідно вирішувати соціальні питання. Коли людям ніде жити, другий рік тривають поневіряння, як зараз у багатьох переселенців, важко думати про щось позитивне. Своїх громадян важливо підтримувати, інакше звідки з’явиться віра в Україну? Друге — слід створювати робочі місця, щоб люди могли себе проявити, знайти свою справу. Важливо припинити відтік молоді з міста, і зміни не забаряться.
