Літня школа журналістики виходить на фінішну пряму, і в останній понеділок «літнього інтенсивну» відбулася традиційна зустріч з письменницею, лауреатом Шевченківської премії, культурологом, професором Римського університету «Ла Сап’єнца», автором газети «День» Оксаною Пахльовською і її донькою Ярославою-Франческою Барб’єрі. Представники династії українського генія Ліни Костенко не вперше відвідують школу, тому розмова тривала невимушено і цікаво.
Головний редактор газети «День» Лариса Івшина представила лекторів як чудових авторів, які разом з Ліною Костенко є «інтелектуалками трьох поколінь» і «гостями з майбутнього». Розмова велася про нагальні теми: війни на сході України і її вплив на імідж країни у Європі, волонтерство, роль інтелектуалів у відродженні держави, стереотипи глобалізованого світу.
Відома письменниця, Оксана Пахльовська, тепло привітала учасників Літньої школи: «Це — родинна зустріч, у нас спільний емоційний простір, простір ідей, надій. Головне, що ваш контингент — це ядро майбутнього. Ви — також гості з майбутнього. Кожна людина, яка сьогодні критично бачить світ і не боїться бачити його реалії — гість з майбутнього».
На фоні драматичних процесів в Україні Оксана Пахльовська помічає обнадійливі знаки, але переконана: щоб будувати європейську державу, необхідно працювати щодня: «Зараз Україна перебуває в екстремальному історичному режимі. Євромайдан, Революція Гідності — подія епохальна, яка змінює історичний курс України, геополітику Європи, міняє вектори демократичної цивілізації. Вперше Україна не лише голосами кількох інтелектуалів, які часто губилися, заявила про себе, а волею суспільства. На сьогодні це основний критерій демократії, основний обнадійливий чинник. Це означає, що в нас є кристал майбутнього, який починає діяти і давати нову субстанцію суспільства, — розповідає лектор. — Оскільки всі явища екстремальні, є небезпека: можна легко змарнувати потенціал. Бути європейцем, будувати Європу в собі та навколо — це щоденна робота, психологічна, емоційна. Треба вести діалог з Європою, пам’ятаючи, якою вона була тисячу років тому і якою вона проектується в майбутнє».
В Європі майже нічого не знають про українську історію, і довести, що Україна — незалежна держава — важко, вважає Ярослава-Франческа Барб’єрі: «На Заході треба пояснити, що навіть носити маленький прапор на сумці — це не націоналізм, а намагання показати, що країна, з якої я походжу — незалежний політичний і культурний простір. Є занадто багато стереотипів. Також це — проблема знань, які дають в університетах. Я вчилася філософії на бакалавраті, там був обов’язковий курс сучасної історії. Мені потрібно було вивчати династії з кінця XV століття всіх держав Європи. Про Україну є лише три рядки про Богдана Хмельницького. І це все. На тисячу сторінок лише три рядки і жодної мапи».
Дмитро ПЛАХТА, Львівський національний університет ім. Івана Франка:
— Зустрічі з Оксаною Пахльовською чекав з нетерпінням. Чому? Її книгу «Ave, Europa!» свого часу доводилося не просто прочитати, а законспектувати. Це — фундаментальна праця про культурну реінтеграцію України в Європу як передумову для її політичної інтеграції. Однак із 2008-го, часу видання цієї книги, наша держава зазнала доленосних змін. Тому було сильне бажання послухати актуальні думки Оксани Пахльовської з огляду на сьогодення. А її донька Ярослава-Франческа Барб’єрі не просто доповнювала судження матері, а була окремим, повноцінним і надзвичайно цікавим вектором у обговоренні. Це все-таки два різні покоління. Зокрема, імпонувало те, як пані (не синьйорита!) Ярослава-Франческа ілюструвала свої роздуми різноманітними прикладами з власного досвіду навчання за кордоном.
Тетяна ЛІТВІНЧУК, Київський національний університет імені Тараса Шевченка:
— Розмова про зміну образу України за кордоном, входження української літератури у світову, сучасну ситуацію у сфері глобальної безпеки та багато іншого була довгою, проте час пролетів непомітно. Мене зацікавила думка Оксани Пахльовської, що волонтерство — один з найбільш обнадійливих знаків для України, адже в основі демократії лежить самоорганізація суспільства. Рада, що завдяки Літній школі отримала можливість поспілкуватися з такими цікавими людьми.
Марія ГЕНИК, Одеський національний університет ім. І.І. Мечникова:
– Після цієї зустрічі Лариса Олексіївна сказала, що зараз нам заздрить дуже багато людей. І це дійсно так. Тим паче, ми спілкувалися не лише з Оксаною Пахльовською, але й з її донькою Ярославою-Франческою – справжньою громадянкою Європи, яка розповіла багато цікавого про європейську освіту і сприйняття українців у світі. Головний меседж, який я винесла із зустрічі – треба не лише показувати свою культуру світу, але й самим пізнавати її. «Поки українське суспільство не здобудеться до адекватного знання своєї культури, воно не інтегрується в Європу», – вважає пані Оксана. І додає, що, поки ми «не дочитали мертвих», ми не навчимося читати живих.
Ірина СТЕЛЬМАХ, Львівський національний університет ім. Івана Франка:
– Розмова з Оксаною Пахльовською та її донькою Ярославою-Франческою дала можливість по-новому подивитись на історичний курс України та вектори її геополітичної організації. «Ми повинні переживати цю кризу разом з Європою, якщо ми є її частиною», – сказала Оксана Пахльовська. А для того, щоб нею стати, потрібно говорити з нею без посередників. Адже європейські і українські кольори – знакові. Це підтверджує прапор України, який Ярослава-Франческа носить з собою. «Носити такий прапор – це дає відчуття автономного культурного історичного простору», – пояснює Ярослава-Франческа Барб’єрі.
Мій висновок по підсумках зустрічі – Україна має європейський потенціал, є і може бути на Заході. Але ми можемо дуже легко змарнувати це. Тому щодня треба працювати над реалізацією нашого потенціалу.
Катерина САДЛОВСЬКА, Львівський національний університет ім. Івана Франка:
– «Нам бракує чесності», – для мене ці слова Оксани Пахльовської стали ключовими. Чесність – це риса особистісного коду, який допомагає формуватись людині. Але також це риса, яка веде до виклику, до самопожертви, часом до втрати. За чесність карали, рідше – винагороджували. Чесність витала на другому Майдані. Вона була тим вогнем, який обпікав. Суспільство прагнуло змін, а, отже, хотіло справедливості, хотіло чесних правил гри. Тепер ми повинні зберегти у довгостроковій перспективі полум’я, яке дав Євромайдан, і навчитися діяти, бо у нас залишилося небагато часу для змін. Нам треба щоденно вести діалог, для початку – з собою. Щоденно вирішувати дилему: «привіт, Європо!» чи «бувай».
