Чорнобильська зона опинилася в окупації у перший день війни. Що саме відбувається в зоні відчуження, розповісти достеменно нам ніхто зараз не може. Зараз бачимо, що російські загарбники відходять частково із захоплених територій, можливо, для перегрупування. В усякому разі, їхній відхід — це можливість евакуюватися тим людям, котрі цього потребують. Це можливість доставити у звільнені населені пункти харчі та ліки. Також це нагода отримати більше інформації про пережите в окупованих містах і селах.
Що зараз відбувається в зоні відчуження і навколо, хто допомагає місцевим мешканцям з продуктами й медикаментами, «День» розпитав голову Асоціації чорнобильських туроператорів Ярослава ЄМЕЛЬЯНЕНКА, для якого війна поставила нові виклики і завдання.
— Будь ласка, розкажіть, як змінилися пріоритети асоціації, на чому сфокусували зараз свою увагу?
— Наші пріоритети змінилися кардинально. Ще б пак: російські війська зайшли у Чорнобильську зону і звідси почали свій наступ на Київ. На початку ми спостерігали за ситуацією й інформували Генштаб стосовно переміщення окупантів. А після того як ми зрозуміли, що вони закріпилися на цій території, увесь ресурс нашої організації, яка є туристичною і за структурою подібна до волонтерської, — перепрофілювали на роботу з доставки гуманітарної допомоги та евакуацію мирного населення із окупованих міст. Наш профіль зараз — це Іванківський район, Славутич, Любич, Чернігівський напрямок, зокрема північ. Ми намагаємося дістати все необхідне для ТрО і ЗСУ, які діють у цьому регіоні, привезти, що вдається, із-за кордону. Проте головний напрямок нашої діяльності — це евакуація населення, забезпечення ліками і продуктами тих, хто залишився тут...
— Питання евакуації насправді дуже ризиковане і складне. Як вам вдається це робити, чи координуєте свої поїздки із ЗСУ і теробороною, адже за теперішніх умов це непроста справа?
— Знаєте, тут немає жодної системи. Бо кожна евакуація відрізняється від усіх попередніх. Немає єдиної формули для цього. Але, звісно, перед виїздом ми моніторимо ситуацію самі, на місцях — з місцевими жителями кожного населеного пункту, який проїжджаємо і який під окупацією. Ми координуємось із ЗСУ та місцевими ТрО уже на місці. Тому наразі це вдається, але буває, що не доїжджаємо до місця, загалом ситуації бувають різні. Днями ми везли п'ять тонн гуманітарної допомоги до Славутича та Любича. У цих краях живе багато людей з онкозахворюваннями, оскільки, як відомо, Славутич побудували на заміну Прип’яті й там живуть працівники станції, їхні діти та інші, хто може мати проблеми зі здоров’ям. Вони виявилися абсолютно відрізаними від цивілізації, від аптек, але з такими захворюваннями не можна порушувати графік вживання ліків. Тому ми збираємо ці ліки самотужки по всіх аптеках у Києві, формуємо адресні замовлення і за першої нагоди відправляємо їх адресатам.
— А як вам вдається стежити за тим, що відбувається, чи вам місцеві можуть щось розповісти про становище? Бо якщо взяти новини про те, який радіаційний фон у Чорнобилі після нещодавніх пожеж, то ДСНС та інші служби кажуть, що відомостей немає, адже туди ніхто не може дістатися, взяти проби теж неможливо — просто стежимо за супутниками NASA...
— Так, в офіційному полі так насправді і є. Річ у тім, що у нас широка мережа серед місцевих мешканців — вони інформують нас, багато хто має дозиметри. Є дозиметри й на підконтрольних Україні містах, ми моніторимо цю ситуацію. Хоч ми не можемо знати достеменно, що відбувається в Чорнобильській зоні, але розуміємо, що якби там насправді сталося щось жахливе, чим погрожували російські терористи, то наслідки цього дуже швидко стали б відчутними... Бо навколо Чорнобильської зони діє низка систем радіаційного контролю, за вторинними ознаками змінення фону на цих територіях можна спрогнозувати масштаби в самій Чорнобильській зоні. Зараз усе в принципі спокійно. Імовірно, вони розмісили радіоактивний ґрунт у Чорнобильській зоні — можливо, на сотні метрів чи на кілометр радіаційний фон піднявся. Але далі за територію 10- чи 30-кілометрової зони це не поширюється. Це як звичайний пил, який може розсіюватися на 50 — 100 метрів, а далі він осідає безпосередньо в Чорнобильській зоні.
— Про що вам розповідають ті, кого вдається евакуювати?
— Перші автомобілі виїхали кілька днів тому із Іванкова та Іванківського району. Повиїжджали мешканці маленьких сіл, котрі розповідали, що там відносно спокійна ситуація. Коли туди зайшли російські загарбники, то лякали народ, навіть стріляли, щоб налякати, але загалом все було більш-менш спокійно, люди могли б там залишатися, з ними загарбники фактично не контактували. Але в Іванкові ситуація інша. Це районний центр, у якому вони захопили пожежну частину, взяли заручників і поводили себе, скажімо, гірше, ніж у маленьких селах. Там немає ні продуктів, ні світла, ні зв’язку. Але ті, хто виїхав, дуже щасливі. Діставалися із міста до нашої території за чотири-шість годин. Наразі там найскладніша ситуація з тими людьми, котрі потребують невідкладної допомоги і хто має потребу в ліках. Лікарня частково працює. З окупантами домовляються, щоб медиків пропустили до Іванківської лікарні, бо на кожному мосту стоять блокпости з росіянами. Але загалом пропускають, десь мародерять, десь заробляють гроші. Але останнім часом становище там покращилося, бо російське командування дало команду на перегрупування. Звідти виїхали сотні одиниць техніки, покидали свої штаби, які були розміщені у школах та інших закладах, зараз набагато менше контролюється київська траса. І це дає змогу місцевим мешканцям не лише ходити один до одного городами й лісами, а більш централізовано переміщатися.
До речі, спочатку, коли з'явилися росіяни й окупували місто, люди підтримували одне одного. Після того як це розтяглося в часі, люди дещо замкнулися в собі, кожен почав перейматися виживанням, менше комунікувати, не мали змоги пильнувати за тим, хто що звільнив чи захопив. Це демотивує людей. Із досвіду аварії 1986 року зазначу, що з цими людьми, котрі евакуйовувалися зараз, або з тими, хто пережив окупацію, наша влада має якомога швидше почати психологічну роботу. Адже після Чорнобильської аварії це було не на часі: розвалювався Радянський Союз, будувалася молода Україна — до місцевого населення, яке там залишилося, нікому не було діла. А зараз ми все ж таки європейська держава, тож якщо є військовий чи інший конфлікт, коли люди змушені переселятися, переживають емоційні чи інші травми, має долучатися держава й усіляко допомагати цим людям. Щоб якомога менше ПСТР було у нас після цих бойових дій.
— А що відомо вам про ситуацію в Славутичі, де окупанти намагалися захопити місто?
— Окупанти, на жаль, вступили в місто. Вони вбили трьох бійців місцевої тероборони на блокпосту біля Славутича. Потім на броньованій техніці зайшли в місто. Одразу взяли в заручники мера Юрія Фомічова. Опустошили деякі продовольчі склади, вивозили БТРами картоплю, цибулю і все, що знайшли. І хліб теж. Тому коли ми відправляємо гуманітарне постачання до Славутича, то хліб навіть не передаємо, бо його можуть просто відібрати... А передаємо те, із чого його можна зробити. Тому в місті непроста ситуація з харчуванням, через що необхідно частіше формувати для міста поставки продовольчих товарів. А також адресні ліки, які життєво необхідні для цього регіону.
Коли росіяни щойно вступили у Славутич, усе місто вийшло на демонстрацію, незважаючи на те, що раніше воно за своїми настроями було дещо проросійським. Я маю на увазі не керівництво, а місцевих мешканців та працівників Чорнобильської станції. Як тільки росіяни підійшли до них, вони зрозуміли, що зараз ця росія може пустити корені тут, от всі й вийшли на проукраїнські мітинги. І це дуже добрий знак.
— Чи кажуть вам щось ваші міжнародні друзі, партнери, як можуть нас підтримати, якою мала би бути позиція того ж МАГАТЕ?
— Навіть не знаю, як відповісти на таке запитання… Я розумію, що коли щось стається не на твоїй території — маю на увазі, наприклад, МАГАТЕ чи інші закордонні структури, — над тобою не літають снаряди, немає вибухів, повітряних тривог, тоді легко зберігати спокій та рівновагу. Їхня реакція повільна — вірогідно, це залежить від того, що вони перебувають у безпеці та стабільності. У нас в Україні зараз не так, і в нас немає часу розмірковувати, а як було б вигідніше та краще. Тобто головне для нас зараз — вижити. Тому більшість іноземних, а особливо таких великих та потужних структур, як МАГАТЕ, затримуються у своїй реакції. Більше, ніж місяць, минуло від захоплення — це теж абсолютний нонсенс — ядерних об’єктів на території України, а крім висловлювань про занепокоєння і стурбованість, фізично ця організація нічого не зробила. Я дуже сподіваюся, що цього місяця їй вистачило, щоб зрозуміти повний обсяг проблеми та повний обсяг того, що може статися, якщо зараз не підключити всі свої ресурси. Зараз потрібно зробити все, щоб росії не було в МАГАТЕ. Тому що вона блокуватиме будь-які дії щодо допомоги Україні. Після цього запровадити всі можливі санкції з їхнього боку, щоб цей тиск став настільки нестерпним, щоб вони все-таки відпустили ядерні об’єкти і населення, яке, на жаль, масово у нас вбивають. А це заборонено світовою практикою ведення війни — вбивати мирне населення і захоплювати атомні об’єкти.
Зараз насправді дуже важко функціонувати, волонтерським організаціям — так само, так що у нас не завершена реєстрація фонду «Волонтерський центр «Чорнобиль»» на момент війни. Державні органи повиїжджали, частково повивозили архіви, але щоб отримувати гранти на нашу підтримку, потрібно врегулювати цю бюрократичну складову. Ось чому потрібно, щоб державні структури повернулися до роботи, а ми могли допомагати як цивільним, так і ЗСУ, ТрО, Нацполіції та ін. Бо поки я не бачу повного забезпечення з боку держави всіх, хто цього потребує. Мені здається, що більша частина цієї підтримки лежить на приватних волонтерах і людях, котрим небайдуже, котрі вкладають усі свої ресурси в допомогу у спільній справі.
— Які наразі потреби у вашої Асоціації?
— Коли почалася війна, росіяни розраховували на бліцкриг. Ми, в принципі, — теж, але на наш, що зараз нам доведеться трохи піднатужитися, а за тиждень-другий це закінчиться... Зараз уже зрозуміло, що перейшли до затяжної фази. Коли почалася війна, увесь ресурс, наприклад із «Чорнобиль-туру» (навіть шкарпетки, балаклави, дозиметри, а це сувенірна продукція), пішов на потреби тих, хто дає збройну відсіч ворогу. Навіть броньована машина розвідки, яка у нас була туристичною, пішла на потреби ТрО. На ній установили кулемет, і зараз ця історична музейна машина їздить і охороняє Київ. Тобто у нас не залишилося нічого. І так у багатьох людей, коли всі вклалися у першу хвилю війни, але тепер доводиться шукати кошти... Ми зробили розсилки своїм партнерам за кордоном, пояснили ситуацію, що ми намагалися багато років розвивати чорнобильський туризм, якщо хтось може — підтримайте нас. Люди пересилають по 20 чи 100 доларів. Ці кошти в один момент розлітаються на закупку ліків, бензину й інших життєво необхідних речей. Тому зараз потрібно вибудовувати схеми для малих волонтерських фондів. Я розумію, що є низка великих фондів, за що їм величезна подяка, але багато потреб задовольняють саме невеликі організації. Для їхньої роботи необхідно забезпечити нормальні умови, щоб ми хоча б мали реальну можливість отримувати кошти з-за кордону. Також існує велика проблема на митницях. Бо привезти ті ж самі броніки з-за кордону через нашу митницю — велика проблема. У нас зараз воєнний стан. Усе, що може допомогти фронту, має йти зеленим коридором. Тому зараз очікуємо на поліпшення ситуації, щоб ми могли виконувати свою роботу і допомагати захищати Україну від ворога.
P.S. Через бюрократичні складнощі під час війни поки що Асоціація приймає допомогу на особисті рахунки:
Картка Монобанку: 4441111400031450 — Катерина Асламова (керівник фонду «Волонтерський центр «ЧОРНОБИЛЬ»)
PayPal.Me\CHORNOBYL — Ярослав Ємельяненко.
Для підтримки з-за кордону:
Банківський рахунок, євро:
ІBAN: UA123220010000026205326727221
Account Number: 26205326727221
Reciever: ASLAMOVA KATERYNA, 73000, Ukraine
Bank — JSC UNIVERSAL BANK
City — KYIV, UKRAINE
SWIFT Code — UNJSUAUKXXX
З питань підтримки волонтерської діяльності: www.facebook.com/yaroslav.chernobyltour
