Маріуполь кричить живими та неживими голосами. «Маріуполя вже нема, знищили!», – говорять між собою маріупольці, які покинули місто, доля їх розкидала по Україні, рф, європейським країнам. Але в мережі з’являються відео з бомбосховища Азовсталі, в якому жінки та діти просять допомогти світову спільноту із зеленим коридором. Я бачу сусідку, подругу з трьома дітьми, знайомі стомлені обличчя – і біль по Маріуполю, тривога, відчай повертаються кожної миті, нагадуючи про наше страшне життя в блокадному місті. Тим часом, з перехоплених розмов окупантів стало відомо, що планують літаками кинути бомби по три тонни на територію МК «Азовсталь».
З одного боку йде фізичне знищення авіабомбами, градами, мінами, ракетами. З іншого боку – гуманітарна катастрофа – люди живуть без електроенергії, тепла, газу, води, а діти під час підвального життя страждають без сонця, завчасно втрачають зуби. Відсутність життєво важливих ліків теж призводить до великої кількості смертей.
Зараз ми кожного дня дивимося відео зруйнованих рідних районів, спалених напіврозбомблених багатоповерхівок, знищених шкіл, лікарень, будинків дитячої творчості, університетів, театру, пологових. З середини квітня ще більше отримаємо повідомлень про маріупольців: «Поранено, відірвало ногу», «Помер через брак ліків, похоронили в клумбі між під’їздами», «Всіх завалило у підвалі багатоповерхівки, не вижили», «Він поранений, а дружина загинула у бомбосховищі на території Азовсталі», «загинули у власному будинку через пряме попадання, їх мати похоронила в городі», «не вистачає їжі, але живі».
ФОТО РЕЙТЕР
Зараз як викладачка шукаю своїх студентів, бодай зв’язку. Деякі з них виїхали з міста, але перебувають у підвалах своїх будинків на території області: «Олено Сергіївно, я телефоную з даху будинку, не маю можливості виходити на пари, адже обстріли, нема зв’язку. Але все потім зроблю, вивчу, підготую!». «Олено Сергіївно, чоловік загинув, дитина весь час неспокійна, плаче. Не можу думати про навчання», «У мене все спалено, нема ноутбуку, я не знаю, що робити, як далі жити, вчитися, працювати». Страшно і боляче, і як тут не плакати? Витримаємо і переможемо – часто відповідаю. І так воно і буде.
Мрію побачити рідних, друзів, студентів, школярів, колег-викладачів, вчителів, сусідів, знайомих, продавців ринку і всіх маріупольців, які зараз виживають у блокаді. І житимуть, якщо їх врятувати сьогодні, зараз, цієї миті.
