Похвально, що «День» не зраджує своїй традиції, аналогів якій жодне газетне видання в Україні не має. Редакція знаної газети, яку ми цінуємо, шануємо і любимо, 2002 року започаткувала власну бібліотечку вартих уваги книжкових продуктів, «вирощених» на дружніх до українського середовища помислах та діях. Уважний читач, напевне, помітив: наш часопис за цей час перетворився на своєрідний всеукраїнський подіум літературно-книжкової моди, де можна дізнатися про нові книжки, які стали подією. Ще б пак! Читати книжки «Дня» стає престижно. Перевидання багатьох із них — тому переконливе свідчення. І нарешті пазовим є ще один очевидний доказ: новинки з книжкової серії «Бібліотека газети «День» завжди вперше презентують у Львові на міжнародному Bookforum, який користується заслуженим визнанням книголюбів як у нашій країні, так і за кордоном.
Не оминула ця тенденція й видану в солідній твердій, гарно оформленій палітурці книгу «Детокс», на яку ми з донькою, як і на торішній «День вдячності», відразу через редакцію оформили попереднє замовлення. Ця книжкова цікавинка, до обговорення якої на заклик газети я теж вирішив долучитися, дуже цінна й інтелектуально споживна. Їй належить, без перебільшення, унікальне місце в опануванні основ рідної історії, бо вона «засвідчує принципово нову оптику її аналізу» з акцентом (зверніть увагу!) не стільки на нові факти, скільки на нові смисли. Передує книжці докладна й гранично чесна передмова Лариси Івшиної — промовистий текст великої подвижниці українського духу про редакційний задум, з надзвичайно проникливим твердженням щодо появи книги: «Вона обдумувалася попередні роки, і тільки локдаун пригальмував наше бажання створити її ще раніше. Тому пов’язана не з політичною кон’юнктурою, а з розумінням, що, аби очиститися від нашарувань минулого, обов’язково історію треба переписувати й, насамперед, передумувати. З арсеналу знань колосальної української історії нам сьогодні потрібно найбільше те, що зміцнює наш імунітет, наші сили для протидії усім спробам позбавити нас суб’єктності, зобразити випадковістю чи жертвою обставин». Наскільки це серйозно, ґрунтовно й стратегічно точно сформульовано.
Чи не час визначитися? Важко переоцінити сказане з точки зору завдань духовного розвитку України. Тут не може бути сумнівів. Тож мусимо активно сприяти тому, щоб дедалі більше українців дізнавалися про те, що «Детокс» — це погляд на українську минувшину, очищений від імперських міфів і нав’язаного нам образу жертви. Адже суспільство — це насамперед духовне поєднання людей на рівні світоглядних цінностей, спільного бачення перспективи, це побудована на довірі система усталених соціально-комунікаційних зв’язків. За словами Конфуція, якщо руйнується система мислення, то руйнується і порядок. А розлад у суспільстві, як відомо, розпочинається в головах людей. Це має дуже добре усвідомлювати наша влада.
ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»
Мій власний досвід свідчить: знайомитися зі змістом цього ваговитого культурологічного фоліанта обсягом майже вісімсот сторінок можна з будь-якого розділу (всього їх п’ять) чи з обраної для початку певної авторської статті (загалом їх п’ятдесят). Коли розпочав читати присвячений Феофану Прокоповичу розлогий есей «Мислитель-кар’єрист, гетьман і цар» добре відомого читачам «Дня» вченого-історика Ігоря Сюндюкова, то згадав мимоволі неймовірно пов’язані з темою нашого з ним зацікавлення думки краєзнавця Миколи Савчука із його вступного слова до історико-документального видання, що цього року побачило світ на Івано-Франківщині. У нас... ну, самі знаєте, мало про це відверто пишуть. І мені не лишається іншого, як без коментарів їх тут навести:
«У нашій історії є чужинці, які присвятили своє життя Україні, й є українці, які присвятили своє життя ворожим Україні імперіям та державам. Перші були вражені синдромом Вишиваного, який полюбив українців-галичан і бажав їм волі та щасливої будущини, поплатившись за це власним життям. Другі ж були вражені синдромом полковника Носа, який прислужився ворогам у Батурині. Перших є значно менше, других — значно більше. Чому? Це запитання для великої дискусії, в якій мали б узяти участь не лише історики й політологи, але й психологи. Варто також наголосити, що подібні два типи існують чи не в кожній нації, лише різним націям судилася різна історична доля, а для нас, українців, вона була немилосердна і неприхильна. Тому вимальовується разюча перевага рідних зрадників над чужими приятелями» (Цит. за: Богдан Волошинський. У БОРНІ ЗА ЧУЖІ ІДЕАЛИ. Документальна оповідь про Якова Білоскурського, коломийського гімназиста, професійного революціонера і генерала юстиції. — Коломия: Вік, 2021. — С.4). Тут, як кажуть, пояснювати нічого.
Одним із наших чужинців і є уродженець Києва Феофан Прокопович, який народився у червні 1681 року (за іншими свідченнями, у квітні 1677 року) у незаможній сім’ї крамаря Церейського. Із сказаного випливає: особа, про яку розповідає І. Сюндюков, насправді була Єлизаром Церейським. А Феофан Прокопович — це ім’я та прізвище його сановитого родича, дядька по матері, професора, згодом — ректора Києво-Могилянського колегіуму. Мабуть, це й визначило, де здобуватиме освіту Єлизар, який сильно відрізнявся від тих, хто в колегіумі з ним навчався, неабиякою пам’яттю і очевидними здібностями. Коло захоплень хлопця було дуже широким — він мав прихильність не лише до богослов’я, а й до опанування іноземних мов, астрономії, математики, інших точних наук. А ще — залюбки також він вивчав історію і філософію. «Треба визнати, — акцентує Сюндюков, — що в усіх цих галузях знань Феофан Прокопович (ім’я свого опікуна Єлизар прийняв уже після його смерті, дорослим юнаком) досяг вражаючих успіхів, ставши одним із провідних учених доби українського бароко, фахівцем всеєвропейського рівня».
Так, він відомий більше як філософ, письменник, релігійний діяч, але, як виявляється, звертав особливу увагу і на математику. Саме Феофан Прокопович, за оцінкою київського історика Володимира Сергійчука, включив у 1707 — 1708 роках до свого циклу з філософії в Києво-Могилянській академії лекції з математики. Це, до речі, як засвідчують історики математики О. Бородін та А. Бугай, був перший вітчизняний курс з цієї дисципліни, побудований на науковій основі. Цікаво, що ця праця Прокоповича під заголовком «Арифметика і геометрія, дві перші й найбільш плодовиті початки математичних наук, пояснені в Києво-Могилянській академії...» збереглася в двох примірниках латинською мовою в Інституті рукописів Наукової бібліотеки імені В. Вернадського.
За своїми знаннями цей самобутній чоловік тоді, як прийнято вважати, майже не мав рівних, особливо серед російських духовних діячів. А от на що саме він спрямував свій винятково гнучкий розум у царині політики — то вже предмет окремої розмови. Так склалося, пише автор, що «в оцінках скоєного Прокоповичем зла (точніше — в небажанні про це говорити) сучасна українська історіографія недалеко відійшла (це — щонайменше) від історіографії радянської та російсько-імперської». Те, що вони читачам пропонують, відомо: виходець з України, Феофан Прокопович був «вірний сподвижник Петра у справі докорінного реформування держави», «видатний діяч науки, культури й освіти першої половини XVIII століття», «автор теорії модернізації Російської імперії», «архітектор петровської «перебудови», «визначний філософ-гуманіст» тощо.
Наведені оцінки відповідали істині. Однак це, в чому я І. Сюндюкова підтримую, потребує принципового уточнення. Феофана Прокоповича дійсно вважали видатним філософом, математиком, логіком, істориком. Однак на цьому не можна ставити крапку. Направду казати, він ніколи не був гуманістом. Це вигадка. І яка! Річ у тім, що саме Ф. Прокопович став провідним ідеологом тоталітарної, абсолютистської Російської держави. Згадаємо хоча б два основоположні трактати, автором яких він був: «Духовний регламент», що узаконив владу царя над церквою, і «Правда воли монаршей», який став своєрідним статутом російського самодержавства. За все життя в будь-якій формі він не висловив невдоволення царським режимом і проявив себе як прибічник самодержавно-церковних порядків.
Принагідно варто додати до цього таке: а ким був, власне, Феофан Прокопович, як не вродженим кар’єристом, як не лицеміром і фарисеєм, як не інквізитором найвищого рангу? Судіть самі: свою віршовану драму «Володимир» (1705 рік) спочатку він присвятив гетьману Івану Степановичу Мазепі, а через чотири роки цю присвяту зняв і «переприсвятив» свій твір уже царю Петру I. Чи можна, скажімо, назвати Прокоповича гуманістом, який ніколи не ставав на захист скривджених і пригнічених, який 1720 року надіслав царю донос на архімандрита Гедеона, ненависного свого ворога? І Петро у зв’язку з цим доручив: «О нем, Гидеоне, об’явить в Синоде, и когда с него тот сан духовный сымут — накрепко пытать». І таких фактів — безліч... Довіра з боку царя викликала у Феофана Прокоповича кипучу енергію, на виконання доручень самодержця він не шкодував ні сил, ні часу.
У зв’язку з цим І. Сюндюков, міркуючи про це, сказав так: «Чи маємо ми пишатися тим, що Феофан був українцем, — чи якраз цей факт повинен стати підставою для гірких, самокритичних, вкрай гнітючих роздумів?». Нічого не вдієш, комусь від цього може стати ніяково, але автор має рацію. Отже, у нас є всі підстави вважати: за всіма ознаками Ф. Прокопович — геній і лиходій водночас. І нам із максимальною увагою слід поставитися до цього.
Хочете — вірте, а хочете — перевірте, але стаття авторитетного публічного інтелектуала містить чимало важливої інформації, значну частину якої не знає багато українців: коли Ф. Прокопович подав донос на наказного гетьмана Павла Полуботка, звинувативши його у державній зраді? Яку ганебну роль зіграв він у підготовці тексту загальнодержавної анафеми гетьмана Мазепи? Хто сильно вплинув на Петра для того, щоб був підписаний царський указ, який зобов’язував священників розголошувати таємницю сповіді своїх «духовних синів»? Як улюбленець гетьмана засудив союз Мазепи з Карлом XII, написавши поетично-філософський панегірик перемозі Петра під Полтавою? Чому поступова переорієнтація Прокоповича на Москву мала воістину тяжкі наслідки для української історії? — на ці та інші питання ми знайдемо відповідь у книзі «Детокс».
Що читач отримає в результаті знайомства з дослідженням складного візерунку неординарних життєвих шляхів Феофана Прокоповича? Добре, що автор пробуджує у читачів інтерес до цього пласту минулого. Адже спадщина Феофана Прокоповича не лише майже зовсім не відома в українському суспільстві — вона, на жаль, навіть не обговорена, тим паче не осмислена.
Свої історичні травми ми маємо пережити, виписати їх і осмислити. Як слушно зауважує І. Сюндюков, «більш утішно, коли в центрі уваги перебувають яскраві сторінки національної слави! Прокопович — зовсім інший випадок. Не скажімо, що національної ганьби (занадто значний масштаб особистості), але, у всякому разі, грізного національного застереження, ще, схоже, непочутого. А саме: ось яке зло здатен творити високоосвічений інтелектуал-кар’єрист, дуже і дуже «амбітний», котрий, керуючись настановами подвійної (а то й потрійної) лояльності, ревно й талановито починає служити іншій державі, яку він не сприймає як чужу, і допомагає придушувати свободу свого народу, його церкву, його національну ідентичність. Це зло тим значніше, чим талановитіша людина, яка його коїть». Щойно процитоване стосується історії подій та людських вчинків у XVIII ст., але залишається напрочуд актуальним саме для нашого суспільства, яке живе сьогодні в зовсім інших історичних вимірах.
Я звертаюся до читача з проханням вдуматися в наведені рядки, ще раз осмислити лиходійні сторінки біографії Феофана Прокоповича, які попереджають нас, що можуть значити для суспільного розвитку дії причетної до влади людини, яка може поступитися свободою і національною ідентичністю в ім’я чогось більш значущого. Для України, яка лише відшукує своє місце у відповідній системі координат, зазначені акценти є дуже важливими, чи не так? Щоб зрозуміти, чому в нас зараз така неконкурентоспроможна еліта, мас-медіа повинні предметно розповідати виборцям, до чого призводить недбальство при безвідповідальному підході до визначення персоналій, за які ми голосуємо на будь-яких виборах. Нам усім слід знати, що якщо ми ставимося до цього легковажно, ігноруючи уроки давньої і новітньої історії, то ще більше гальмуємо настання так очікуваних усіма суспільних змін. Ми позбавляємо себе і майбутні покоління уроків, які необхідно засвоїти.
Невипадково ідейну спрямованість книжки «Детокс», у чому я переконався, дуже точно відбиває її назва. «Невивчені уроки історії, — зазначає у «Слові до читачів» невтомна очільниця «Дня» Лариса Івшина, — це те, що найбільше нас тримає в орбіті Росії. Коли своє недооцінюється, власна історія спрощується, принижується або взагалі ігнорується, то така система координат є хибною. І конче необхідною є детоксикація (очищення від отрути, звідси й назва видання)». Вважаю, що «Детокс» в історичному контексті постає як гостро публіцистична відповідь тим, хто намагається позбавити незалежну Україну суб’єктності, а український народ права на самобутній політичний, соціально-економічний і культурний розвиток. Мені імпонує тверда впевненість авторського колективу в тому, що читач на сторінках книги неодмінно відчує той величезний потенціал українців, які будували власну імперію Україну-Русь, згодом — розбудовували, реформували, а нерідко і руйнували інші імперії. А найголовніше, попри всі катастрофи ХХ ст., — зберегли національну ідентичність і змогли відновити свою Українську державу. Наша історія може стати джерелом сили українців, ключ до цього — у цій книзі.
Усе це вказує на непересічне значення переосмислення нашої минувшини. Щоб зрозуміти минуле, поглибити свої уявлення про нього, треба забути усталені парадигми історіографії. Реконструювати канон — побачити відхилення від нього. Побачити, чим відрізняються «українські ідеали від чужих ідеалів». Власне про це, як не крути, і йдеться на сторінках «Детоксу».
Завершуючи, маємо також сказати: за ситуації зміни гуманітарної парадигми, посилення ворожого ставлення до незалежної України з боку Російської Федерації «Детокс» виглядає абсолютно своєчасним. Для кого ж видано цю книгу, що має неабияку вагу в справі становлення політичної нації, переосмислення, нового погляду на себе, захисту від антиукраїнської політики РФ? Не ризикуючи надто помилитися, можна стверджувати, — вона стане корисною всім: учням і вчителям, студентам, любителям історії і фахівцям із широкого кола гуманітарних предметів, політикам, військовослужбовцям, а також усім, хто цікавиться історичним минулим нашого народу.
І ще. В цьому зв’язку доречно згадати відомого американського дипломата, поета і критика Джеймса Лоуела, який зазначав: «Якщо порівняти інтелект з рослиною, то книги схожі на бджіл, які переносять запліднюючий пилок від одного розуму до іншого». Хто не погодиться? Хіба ми не відчуваємо, що після цікавої книжки стаємо кращими, розумнішими і благороднішими. Читайте, люди добрі!
