Чоловік у протигазі лежить на панцирному ліжку, прив’язаний за руки й ноги. Як розповідають у громадській організації «Україна без тортур», таке можна побачити в багатьох місцях несвободи країни, називається це «фіксація».
У Міжнародний день на підтримку жертв катувань, 26 червня, біля Верховної Ради відбулася акція «Прості речі катують», організована ГО «Україна без тортур». Правозахисники нерідко звертаються до народних депутатів, обраних за мажоритаркою, щоб вони допомогли в розв’язанні проблем, виявлених у місцях несвободи на їхніх округах. Поки випадки, коли нардепи відгукуються на такі звернення, поодинокі.
Загалом в Україні близько 4700 місць несвободи, де утримується 1,5 мільйона осіб. Йдеться про установи, куди люди потрапляють за рішенням уповноважених органів, там ними опікується держава або місцева влада, вони не можуть залишити заклад за власним бажанням. Це не лише СІЗО і колонії, а й дитячі будинки чи пансіонати для літніх людей. Визначальний спосіб їх перевірки — візити моніторів Національного превентивного механізму. В Україні НПМ працює за моделлю «Омбудсман+», тобто з залученням незалежних громадських моніторів. Ця система показала себе як успішна, щоправда, зі зміною Уповноваженого з прав людини громадські монітори наштовхуються на ігнорування.
«В Україні катування можуть спостерігатись, наприклад, в установах соціальної сфери — в психоневрологічних інтернатах, — розповідає Марина ГОМЕНЮК, програмна директорка громадської організації «Україна без тортур». — Такі заклади підпорядковуються Міністерству соціальної політики й у них немає стандартів належного поводження, як, скажімо, в пенітенціарних установах. Колектив кожного такого закладу поводиться з людьми так, як дозволяє гуманність і професійність. У цих закладах людей часто-густо закривають у якихось клітках, тримають у напівпідвальних приміщеннях чи на дахах».
За словами Марини Гоменюк, випадки катувань, зафіксовані моніторами НПМ, часто не розслідуються, в найкращому разі кваліфікуються як службова недбалість, майже нікого не притягнули до відповідальності. Крім цього, на державному рівні відсутня система реабілітації жертв катувань, таку роботу проводять хіба що деякі громадські організації, чиїх потужностей на всю країну не вистачає. Марина переконана: «Нам треба думати про систему, де є попередження катувань, а якщо є жертва — їй допомагають, де існує механізм реабілітації, компенсація, родина жертви отримує підтримку».
