Досліджувати біографії знакових книжок – справа цікава, повчальна й така, що дозволяє збагнути речі, що приховані від суто зовнішнього, неглибокого погляду. Перша книга серії «Бібліотека газети «День» - «Україна Incognita», котра побачила світ ще 2002 року й відтоді витримала дев'ять перевидань (факт сам по собі достатньо красномовний!) – є , поза будь-яким сумнівом, теж справді знаковою. Для нашої газети, і , насмілимось зауважити, також для інтелектуальної історії України ця книга справді стала змістовною точкою відліку, не лише просвітницьким виданням, хай і дуже високого рівня, але й об*єктивним джерелом світла, яке, окрім аналітичного хронометражу національної історії, відбивало також реальні суперечності суспільства та нашого минулого – як героїчні здобутки, так і досі нерозв'язані проблеми, вади , хиби, причини поразок українців, що вказувало народу вектор руху вперед.
Це було чітко оприявлено в перебігу презентації дев'ятого перевидання «Україна Incognita» з актуальною післямовою головного редактора «Дня» Лариси Івшиної, написаної влітку 2022 року, в розпал трагічних й вирішальних для майбутнього України подій. «Ми порівнюємо деякі речі, які є не дуже втішними для стану нашого суспільства» - зазначила пані Лариса під час зустрічі з читачами «Дня» та обговорюваної книги у Рівному, Луцьку та Львові. Бо дуже важливою і тоді, 20 років тому, в той час , коли з'явилася книга, а ще більшою мірою зараз, є одна річ: якість і спрямованість тих «ферментів», які вводяться в суспільство українськими інтелектуалами. Саме тому інтелектуалам, коли йдеться про не дуже вартісний продукт, вироблений ними, варто питати передовсім із себе, а не нарікати на народ, обставини тощо.
Не можна не відзначити послідовність і вивіреність концепції, що її пропонували головний редактор «Дня» й авторський колектив книги тоді, 20 років тому, і зараз. Якщо в новітній післямові Лариса Івшина наголошує на насущній потребі «перенавчатися, передумати, перепрочитати нашу Історію», то іще 2002 року в тогочасній передмові наш головний редактор писала про те, що найголовніше, що необхідно зберегти й посилити – це ідентичність. Про те, що «світ глобалізується, але неповторне, індивідуальне своєї ціни не втратило. Ми теж неповторні – зі своєю національною вдачею, культурою, мовою, минувшиною. Але це мають усвідомити всі в Україні – від першокласника з Чернівців чи Ялти до найвищих державних службовців, щоб після серії тяжких історичних потрясінь суспільство змогло відновити систему моральних координат. Найкращим чином це може бути здійснене через засвоєння уроків історичної пам'яті». Колектив газети був переконаний в цьому тоді – й зараз ці настанова не втратила своєї актуальності.
Тепер, через 20 років, в умовах страшної російсько-української війни, на думку Лариси Івшиної, «саме час проаналізувати те, як ми вчилися у цій вищій школі історії», пояснити незбагнений парадокс: і 20 років тому, коли побачило світ перше видання книги, і навіть певною мірою зараз рідна країна залишається для багатьох українців «невідомою» - Incognita . Але ж історія, підкреслює пані Лариса, - «не дисципліна для залікової книжки. Це центральна нервова система існування такої держави, як Україна.» Ми творили бібліотеку, а вона творила нас. «Так, було б набагато простіше, якби до цього вдалося вповні підключити державні інституції, але цього не сталося. І очевидно, що для цього і досі є ціла низка причин. І найперше – стан і якість самої держави».
Додамо до слів головного редактора «Дня», що книгу «Україна Incognita» відрізняє ще й особистісний підхід до української історії, коли концептуальна продуманість її викладу (а також збалансованість у хронології - подаються події від сивої античної давнини аж до сьогодення) доповнюється прецікавою «портретною галереєю» знакових, визначальних для вітчизняної історії постатей – від Ярослава Мудрого та Володимира Мономаха, Нестора-літописця і Великого князя Вітовта до Юрія Немирича, Дмитра Байди-Вишневецького, Петра Сагайдачного, Тараса Шевченка, Івана Франка, Пантелеймона Куліша, Михайла Драгоманова, Євгена Чикаленка… (проте є тут нариси і про Феофана Прокоповича, і про «батька українського популізму» Івана Брюховецького – обійти ці теми ми наразі просто не можемо!). А в підсумку досягнуто тієї синергії – науковості та водночас популярності, доступності викладу, яка , природно, приваблює читача.
Духовна зрілість та мужність того чи іншого народу полягає не в останню чергу і в тому, щоб пам'ятати про вади, недосконалість національного характеру, котрі, власне, і призводили до втрати Україною своєї державності, що, слід визнати, багаторазово траплялося в нашій історії. Національне самозамилування та ідеалізація є шкідливими, так само, як і комплекс меншовартості або жертви. Тому варто дуже коротко перелічити ті згадані вище хиби, що вони, на його думку, і в минулому, і зараз відігравали та відіграють вкрай негативну, іноді й фатальну роль.
Це, конспективно кажучи, 1) – віра в те, що ворога можна просто «закидати шапками», ейфорія, «рожеві окуляри», схильність бачити реалії не такими, якими вони є, а такими, як їх хочеться бачити. Дуже шкідлива річ!
2) –Схильність правлячого політикуму залучати до влади (і до своєї обслуги) людей не за критеріями професіоналізму, порядності й етичної зрілості , а за критеріями особистої відданості. Це наша задавнена хвороба, якої слід конче позбуватися.
3) - Саме з цим, власне, пов'язані й рецидиви зрадництва в нашій історії – явище, котре накоїло українцям стільки лиха в минулому (від презренного Івана Носа починаючи – огидно зайвий раз згадувати цих колаборантів).
4) – Особистий і становий егоїзм, що стільки разів полегшував підступну роботу ворога в минулому – та й чи є цілком подоланий зараз?
5) – Глибинна, анархічна недовіра до влади (будь-якої, не має значення, якою є ця влада за своєю внутрішньою сутністю), притаманна, до речі, і керманичам нашого героїчного козацтва, Івану Сірку зокрема, і хіба лише тільки їм? Вкрай небезпечна й досі живуча річ, котру теж спритно використовують наші вороги!
6) – Монополія на патріотизм, яка є вбивчою для національної єдності.
Так, не можна не шанувати самовідданість й жертовний героїзм нашого народу, який так вразив цілий світ під час російсько-української війни. але ж треба пам»ятати і шевченкові рядки, де поет таврує «рабів, підніжків, грязь Москви», де він пише про «безчестіє, і зраду, і криводушіє», що вони завдали стільки лиха українцям.
Це – лише деякі думки (рефлексії) щодо дорогої всім авторам, котрі працювали над нею, всім журналістам «Дня» книги (особливо слід згадати незабутнього Володимира Євгеновича Панченка). А головний урок, що його, на мою думку, може й повинен винести кожен читач книги: конче необхідно цінувати розум кращої частини наших громадян , плекати, розвивати й оберігати його. Це основне. Книга вчить тому, як запобігти повторенню того ,що ,на жаль ,не раз відбувалось в нашій історії , вона , зокрема , є ,якщо хочете «інструкцією навпаки « ,бо показує , як не просто «не треба «, а категорично не можна чинити. Бо автори ставлять за мету не лише розповісти , але й навчити , застерегти від повторення помилок минулого.
