У своїй промові з нагоди Дня Соборності України Президент Петро Порошенко, зокрема, говорячи про виняткову важливість історичного знання для інтелектуального згуртування нації (що, зрозуміло, передбачає «циркуляцію» у кровеностній системі українців якісної літератури), високо оцінив «Спогади» Павла Скоропадського як приклад справді вартісної мемуаристики й висловив готовність роздати цю книгу народним депутатам, аби вона стала для них «настільною».
Це — справді гарний та шляхетний жест, але виникає низка зовсім не другорядних запитань. Можливо, «царська» (перепрошую, президентська) справа мала б виглядати інакше, аніж забезпечувати «народних обранців» мемуарами Скоропадського? Можливо, головне (нагальне, невідкладне, бо це треба б було зробити ще вчора, позавчора) завдання влади полягає в тому, щоб вибудувати таку сучасну, справді європейську гуманітарну політику, котра б відповіла на запити суспільства й дозволяла б як народу, так і «еліті» повною мірою засвоювати уроки історії? А Президент покликаний бути «куратором» такого перенавчання суспільства. І тоді у «школі Скоропадського» (а в нього воістину є чого повчитися: гетьман щиро прагнув стати вище за обмежені інтереси свого класу, хоч не завжди це йому вдавалося, проте ж: сановний генерал царської армії, близький до Миколи ІІ, очолив Українську гетьманську державу!) буде доволі сумлінних, свідомих учнів. І депутатів, і «пересічних» громадян, які, власне, і є опорою держави.
