Сербська патріотка України Саманта Рац-Стоїлкович, яка вимушено покинула власну країну через переслідування за свої політичні погляди, ось уже два роки разом із родиною живе на Закарпатті (нагадаємо, «День» писав про неї у матеріалах https://day.kyiv.ua/uk/article/cuspilstvo/pro-podiyi-v-ukrayini-serby-diznayutsya-iz-moskovskyh-dzherel та https://day.kyiv.ua/uk/article/poshta-dnya/tut-my-pochuvayemosya-v-bezpeci). Ми поспілкувалися з нею про те, як облаштувалася родина втікачів в Україні та чи змінили переконання Саманти українські реалії.
– За два роки багато чого змінилося в моєму житті. Не скажу, що все складалося легко: з багатьма проблемами зіткнулися, коли проживали у притулках для біженців у Мукачеві і Перечині. Та нарешті все позаду, і ми з родиною знайшли можливість винаймати невеличкий будинок у Перечині, – розповідає Саманта. – Мій чоловік Петар працює у комунальній службі містечка, а я вже 5 місяців – на ТОВ «Ядзакі» в Минаї поблизу Ужгорода. Доньки-близнючки Глорія та Вікторія вчаться у другому класі, вони дуже швидко адаптувалися, вивчили українську та знайшли друзів.
– Чи не жалкуєте, що саме в Україні знайшли свій прихисток та чи сумуєте за своєю батьківщиною?
– Не шкодую. Коли виїжджала з Сербії, знала, що йду серцем, а не кишенею. Спочатку ми хотіли їхати в Чехію, але передумали. Україна близька мені духом. Тут знайшла роботу, де, між іншим, заробляю більше, аніж у Сербії.
Чомусь немає суму ні за рідним селом, ні за країною. Єдине, чого не вистачає, – родини та друзів. Але батьки часто приїжджають сюди, а друзів знайшли й в Україні.
Тішить, що дедалі більше молодих людей із Сербії підтримують Україну. Дотепер мало хто знав правду про ситуацію, та нині багато моїх співвітчизників мають можливість дізнатися правду з перших уст: я регулярно пишу й інформую про те, що відбувається в Україні насправді. Багато моїх земляків пишуть мені, допомагають речами та грішми українським військовикам.
– Що позитивного і негативного ви побачили в українцях та закарпатцях зокрема?
– Мене дуже дратує, коли чую, як важко жити, знайти роботу. Хоча сама знаю, скільки вакансій є тільки на підприємстві, де працюю. А ще – негативно ставлюся до роздмухування теми сепаратизму на Закарпатті та сприйняття українцями ситуації щодо окупованої території безвихідною.
Мене турбує сама думка про те, що з Україною може статися те, що свого часу із Сербією. Коли керівництво держави не «керує» державою так, щоб зберегти силу і стабільність народу, коли допускає керувати державою іншим країнам, така країна дуже важко може повернути свою стабільність, незалежність, і економічно стає ще слабшою.
Думаю, що з окупованою територією станеться так, як свого часу з Косовом. Я ніколи не хотіла порівнювати Крим і Косово, але нині ця ситуація мені видається дуже схожою: спочатку «не дамо», хлопці гинуть, рішення з боку влади немає, оголошення окремого статусу даної території, приїзд миротворчих військ.., і насамкінець – виведення українських військових із зони АТО.
– Ви організували збір гуманітарної допомоги для військових у зоні АТО, а потім особисто відвезли необхідні речі на передову…
– Я не вперше допомагаю українським військовикам. Цього разу на початку вересня через соціальні мережі оголосила акцію збору коштів для придбання необхідних речей, а потім започаткувала її на ТОВ «Ядзакi». Акція тривала до 15 жовтня i за цей час було назбирано більше 12 тисяч гривень.
У мене завжди було велике бажання поїхати в зону АТО. Побачити все своїми очима, якось допомогти... Чесно кажучи, давно виношувала думку про те, щоб поїхати як доброволець або за контрактом в ЗСУ, але стримувала думка про дітей. Ще живучи в Сербії, допомагала хлопцям, які знаходилися в зоні АТО, тому тепер, мешкаючи в Україні, можу робити це частіше i зробити для них більше.
Про те, що найперше потрібно хлопцям, я дізнавалась вiд них самих, друзiв, котрі знаходяться на сході, волонтерів та командирів. З початку зібрана сума здавалася мені достатньою, але коли побачила список потрібних речей та скільки це все коштує, було важко вирішити, що купувати, а що планувати на наступну поїздку. Зазвичай всі речi та гроші вiдправляла через службу доставки, думала, що й тепер так буде, але раптом отримала запрошення від начальника тилу «Ведмедi» (128 бригади) приїхати до них. Це було несказанне щастя для мене.
Чоловікові та батькам сказала, що їду на базу, яка знаходиться за 200 км вiд лінії фронту. Плани про поїздку щодня змінювалися, а разом з тим мені почали надходити повідомлення у фб та на електронну пошту: не їхати, допомогу передати через пошту, не ходити одній. Тільки тоді я усвідомила, що поїздка в зону АТО – не прогулянка чи похід в магазин, але мене це не зупинило, просто стала обережнішою.
З командиром домовилися, що передзвоню, коли буду недалеко від Бахмута. Автівкою подолала понад 1500 кілометрів. Поки добралася до кінцевої точки, довелося пройти чимало блок-постiв, пояснювати, хто я така, куди йду... Коли дісталися Донецької області, у мене були змішані почуття, емоції, але страху не було. За якийсь час зустрілися з командиром за межами міста Бахмут, пересіла у військову машину i поїхали до місця розташування батальйону. Чим далі їхали, тим менше цивільних можна було бачити на вулицях...
– Що найбільше вразило у зоні АТО?
– Перші враження – шок! Болото, холод, тиша, не знаю де я, чого чекати... Але хлопці так тепло зустріли мене, що шок швидко минув, хотіла чимскоріш побувати на позиціях та побачити все. Мені видали каску i бронежилет, який виявився дуже важким, я ледь дихала,то зняла його і залишила в машині.
Їхали через поле, болото, мимо мінного поля. Потім авто на голих шинах застрягло в болоті, то далі довелося йти пішки.
Я була здивована, побачивши, що хлопці, більшості з яких ледь за тридцять, сміються, жартують... Показували, де сплять, готують їжу, розповідали, що їм потрібно... А метрів за 400 – ворожі позиції. Хотiлося більше спілкуватися з хлопцями, але чомусь забракло слів. В голові застрягла думка: чому, для чого й для кого ця війна? Думала, але мовчала…
Ці кілька днів у зоні АТО минули дуже швидко. Ми стали ніби однією родиною, і коли настав час прощатись – я не могла стримати сліз.
Повернувшись додому, я ще кілька днів не могла оговтатись від побаченого. І тепер перед очима хлопці, які мерзнуть у палатках та щохвилини ризикують розпрощатися з життям. Тому вирішила, що й надалі намагатимусь якомога більше допомагати героям. Хочу щиро подякувати усім тим, хто підтримує учасників АТО речами, коштами, діями. І разом з тим, сумно констатувати, що дедалі менше українців долучаються до підтримки військових. Переконалася, що більшість з тих, хто фотографується у вишиванках, співають українські пісні, марширують з прапорами, про АТО мовчать, і ситуація на сході їх не цікавить... До речі, у першій акції збору речей для АТО чи не найбільше допомоги надійшло від сербів та русинів з різних міст Сербії.
– Що у найближчих планах?
– Наразі закінчила акцію збору допомоги для дітей, які живуть у Покровську на окупованій території. Вдалося зібрати 200 кг одягу, взуття та іграшок, а ще – купила канцтовари та солодощі. Планую особисто відвезти подарунки в зону.
Що ж до особистого життя, то після новорічних свят разом із родиною переїдемо жити в Ужгород. Наразі я стаю до роботи в громадській організації. А це, сподіваюсь, дасть ще більше можливостей для активізації моєї волонтерської діяльності та підтримки учасників бойових дій.
