Є таке звичне (може, навіть занадто звичне) висловлювання: «світла постать». Це — така особистість, після спілкування з якою відчуваєш: буття стає осмисленішим, люди — розумнішими й добрішими, життя — змістовнішим. І звичні, навіть тривіальні визначення не змінюють основного: саме такі світлі люди тримають на собі усе, що є навколо нас.
Таким був доктор філологічних наук, професор НАУКМА, постійний і блискучий автор «Дня» Володимир Євгенович Панченко (02.09.1954 — 14.10.2019). Перу Володимира Євгеновича належать незабутні статті до практично всіх книг «Бібліотеки газети «День», а тема першої з них — «Україна Incognita» — взагалі була підказана ним. Його нещадний, справді передчасний відхід у засвіти майже рік тому спричинив гострий біль у душі тих, хто знав цю прекрасну людину. Автор цих рядків теж мав честь бути знайомим з Володимиром Євгеновичем. Більше за це, зараз вже можна стверджувати: ми всі й досі далеко не повною мірою оцінили, кого втратила Україна в його особі.
Якщо писати про це стисло, то найбільш точними видаються такі слова: Володимир Євгенович був Справжнім Українським Інтелігентом (з великої літери). Дуже тривожною проблемою (яка, схоже, набуває вже ознак трагедії) є те, що таких особистостей стає в нас дедалі менше (хвалити Бога, вони є, проте це життєдайне джерело втрачає колишню потугу, йде нібито вглиб — може, тільки там, а не серед «розпіарених» персонажів, це джерело й варто надалі шукати?).
Яким саме був Володимир Євгенович? Прекрасним ученим-філологом, професіоналом найвищої проби, чию справу — писати про вітчизняну літературу, про Українське Слово, про наших класиків глибоко, мудро, проникливо, з максимально можливою повнотою знання про них, а водночас просто, ясно, чітко й цікаво — він звершував блискуче. Десятки чудових монографій, що залишив по собі Володимир Євгенович — про духовний світ Миколи Зерова, якому був присвячений його останній роман (саме роман!), про шедеври Лесі Українки, Шевченка, Міцкевича, Миколи Куліша, Миколи Хвильового, про шлях Пантелеймона Куліша, про трагедію «розстріляного відродження»... — запорукою тому. Впевнений, що спадок Володимира Євгеновича назавжди залишиться в українській гуманітаристиці. Так само, як житиме очолюваний ним сайт «Літакцент», який розповів стільки важливого про сучасну українську літературу.
А ще — небайдужість, спокійна, непоказна відповідальність. Він не міг мовчати й не мовчав, коли бачив, як нахабно пре на Україну ведмідь «русского мира». Читачі «Дня», впевнений, пам’ятають його блискучі публіцистичні виступи на захист нашої незалежності, мови та культури (їх десятки). І ще — виняткова мужність. Борячись з невиліковною хворобою, він буквально до останніх днів життя творчо працював — писав есе для книги «День вдячності», рецензії для нашої газети...
А ще — виняткова скромність. Ніколи штучно не «підносив» себе — хоч знав собі ціну. Ніколи не підкреслював, що був депутатом першого (тепер зрозуміло — найкращого) скликання Верховної Ради України — «скликання незалежності». Щира, непідробна доброта, тепло — достатньо було побачити його усмішку.
Ми вже говорили про глибину і мудрість статей Володимира Панченка. Аби цей висновок не виглядав голослівним наведемо пару цитат. Зі статті «І підуть вони в безвість віків...» («День» №28-29 2019 рік): «Раю не буде, однак іти треба. Треба, бо іншого не дано. Будуть розчарування, змінюватимуться пророки, з’являтиметься призвичаєність до життя без високої мети, роз’їдатимуть зневіра, досада, злість — але все одно, йти треба. Таким є вічний імператив історії». А ось думка, узята з рецензії до книги «Ave. До 100-ліття Гетьманату Павла Скоропадського»: «Звернена до людини заповідь Григорія Сковороди «пізнай себе» має бути реалізована і стосовно нації в цілому. А це ох як важливо: для українців активне самопізнання є гарантією успіху тієї національної ідеї, яка і справді немислима без «ідентичності та модернізації»».
Так, це справді була людина у вищому сенсі слова. Він — буде серед нас, доки ми зберігатимемо вдячну пам’ять. Так мусить бути. Чи справді буде — побачимо.
