Повідомлення про раптову смерть Василя Васильовича надійшло зранку 18 листопада. «Несподівано відійшов у Вічність коханий чоловік, найдорожчий тато, улюблений дідусь, визначний український фотохудожник Василь Пилип’юк, — йшлося в дописі на його сторінці у «Фейсбуку». — Повертаючись автомобілем із Київського національного університету культури і мистецтв, де працював завідувачем кафедри фотомистецтва, під час зупинки неподалік м. Рівного раптово втратив свідомість...»
Так і хочеться сказати: «Як жив, так і помер — у русі та праці...»
Я знала пана Пилип’юка років із тридцять, не менше. Дуже багато зробила з ним матеріалів, але хто би знав, чого це кожний раз коштувало... Домашній телефон зазвичай не відповідав. Мобільний — поза зоною. Якщо нарешті додзвонююся... «Вибачте, зараз не можу говорити. Я в дорозі, погано чути. Будь ласка, зателефонуйте годинки через дві, коли дістанемося місця. Але не впевнений, що й там поговоримо — кажуть, зв’язок поганий». І це означало, що сто разів визнаний і заслужений, він знову в робочому процесі...
Василь Пилип’юк народився 10 січня 1950 року в селі Новоселиця Снятинського району, що на Івано-Франківщині. Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, заслужений діяч мистецтв України. Художник Міжнародної федерації фотомистецтва, президент видавничого підприємства «Світло й Тінь», головний редактор журналу «Світло й Тінь», член Національної спілки журналістів, член президії та правління Національної спілки фотохудожників, заступник президента Світового об’єднання фотографів українців, професор Львівської академії мистецтв. У доробку Майстра — кілька десятків фотоальбомів і книжок серії «Постаті»...
Розповідав, що дев’ятирічним взяв до рук фотоапарат і відтоді з ним ніколи не розлучався.
Вважав, що «ніякий інтернет з його новітніми технологіями не замінить паперової книжки та фотографії». Переконував, що кожен фотокадр, закарбований сьогодні, буде великою пам’яттю й через десятиліття. «Я навіть написав монографію «Українська художня фотографія. Етапи становлення та мистецькі засади розвитку», де представлено її розвиток від 1839 року до сьогодні. Переконаний: коли світлина (репортажна, етюдна, портретна...) переростає в художню, це — справжній мистецький твір».
Завжди стверджував, що українці в фотографії — дуже талановиті: «Багато є знаних українських фотомайстрів у світі — жодна міжнародна виставка не обходиться без їхньої участі».
Казав, що роботи попереду — дуже багато, «аби Бог дав здоров’я».
Упродовж багатьох років Василь Пилип’юк був добрим приятелем газети «День», брав участь у всіх заходах, що їх проводить редакція у Львові. Свою особливу приязнь до газети пояснював тим, що такого високого розуміння фотографії, як прекрасного виду мистецтва, крім «Дня», не має жодне видання в Україні: «Тобто я ставлю саме в цьому розумінні вашу газету не на одне із перших місць, а на перше місце. Крім того, тільки «День» проводить в Україні міжнародний салон — виставку фотографій «Дня». Дякую пані Івшиній за змістове наповнення видання, але особливо — за підтримку розвитку фотографії як мистецтва в Україні!»
Прощалися з Майстром у його галереї та в храмі Пресвятої Трійці. Поховали Василя Пилип’юка на Личаківському цвинтарі.
«День» висловлює щирі співчуття родині Василя Васильовича — дружині Ганні та дітям — Христині, Ярині й Володимиру, який продовжує батькову фотомистецьку справу.
