Українська мова — ключ до нашої тисячолітньої спадщини, що закодована в різних формах: від графіті на стінах Софійського собору до козацьких літописів і щоденників меценатів та громадських діячів. За це тисячоліття українська зазнала багатьох змін, що були спричинені власним розвитком і, на жаль, радянськими директивами, але не втратила свого різноманіття, значну частину якого багатьом із нас ще належить відкрити. Пригадаймо хоча б, скільки слів зберігають наші діалекти...
Водночас є ще один вимір, що нерідко лишається на периферії обговорень української мови — її присутність у багатьох країнах світу. І дарма, бо усвідомлення, що українську вивчають в Кембриджському, Гарвардському та багатьох інших університетах по всьому світу, спонукає нас мислити ширше й бачити свою мову, самих себе по-іншому, що виводить формування мовної політики на іншу висоту, а українців спонукає брати на себе зовсім інший рівень відповідальності. Чи згадуємо ми про українську мову в країнах Африки? Південної Америки? Азії? Чи присутні в нашому публічному просторі іноземці-фахівці з україністики? І чи знаємо ми про потреби українців, які живуть за кордоном і попри все протидіють асиміляції (нерідко лишаючись з цими процесами сам на сам — без підтримки України)? На щастя, ще є інституції, які на всі три питання дають ствердну відповідь. Однією з таких установ є Міжнародний інститут освіти, культури та зв'язків з діаспорою Національного університету «Львівська політехніка». До Дня української писемності та мови, який відзначають сьогодні, 9 листопада, МІОК організував панельну дискусію «Українська на всіх континентах світу», зосередившись на вищих українознавчих студіях у світі.
«НЕ ЛИШЕ ПІДРУЧНИКИ Й ДИСТАНЦІЙНІ КУРСИ»
Та передусім кілька слів про внутрішні питання. Як зазначив Уповноважений із захисту державної мови Тарас КРЕМІНЬ, минулого тижня було чотири атаки на мовний закон (парламентські комітети намагалися внести зміни до документів, які регламентують функціонування української мови), проте їх вдалося зупинити. Деякі телеканали, за словами Уповноваженого з захисту державної мови, продовжують ставити в ефір серіали й художні фільми російською. Однак, як запевнив Тарас Кремінь, «у нас є підтримка з боку Конституційного суду України, народних депутатів, РНБО, і ми будемо просити зробити все можливе для того, щоб ця ситуація була докорінним чином змінена».
Поділився Уповноважений із захисту державної мови й цілями на майбутнє: «Ми ставимо за мету 2022 року стати асоційованими членами Європейської федерації національних мовних інституцій, щоб на найбільшому європейському майданчику захищати наші національні інтереси, як ми зараз продовжуємо це робити на інших майданчиках і України, і світу». До того ж, зазначає Тарас Кремінь: «Серед завдань, які я ставлю перед собою як Уповноважений, є ідея розробки й затвердження державної чіткої, фінансово забезпеченої програми щодо взаємодії з закордонними українцями. Сподіваюся, що здоровий глузд переможе, і ми будемо мати Міністерство діаспори, бо регуляція співпраці з закордонними українцями в нас, як мені здається, на недостатньому рівні (хотілося б і більше), бо відносини з діаспорою — це не тільки підручники й дистанційні курси».
«ІНСТИТУЦІЇ, ПОЛИШЕНІ САМІ НА СЕБЕ»
Покращення такої співпраці вже давно є важливим завданням. «Вищі українознавчі студії в світі є амбасадорами нашої країни за кордоном, ключовими осередками формування думки про Україну, науковими інституціями, де вивчається україністика. Процес їхньої інституціоналізації почався, як відомо, давно в умовах нашої бездержавності. І завдання цих осередків були спрямовані на розвиток української науки, вишкіл кадрів для власних потреб й інтеграцію української освіти та науки в науковий і освітній простір цілого світу, — зазначає директорка МІОКу Ірина КЛЮЧКОВСЬКА. — Сьогодні ситуація зовсім інша — ми маємо державу. Але ці інституції, як і раніше, часто-густо полишені самі на себе, не маючи майже жодної підтримки від України. Я згадую слова Оксани Пахльовської, професорки Римського університету «Ла Сап'єнца», про те, що вона ледь не сама створювала українознавчі студії в італійському університеті, і так і не дочекалася підтримки з боку України. Та ситуація почала змінюватися в останні роки».
Водночас з’явилися й інші виклики. Як відомо, все менше нащадків українців вступають на україністику через асиміляційні процеси, а інтерес до України з боку представників інших націй, який посилився після Революції Гідності, поступово починає знижуватися. Та це тільки деякі з повного переліку викликів, якими діляться україністи з різних куточків світу. Тож яку ситуацію з вивченням української мови й україністикою загалом маємо нині?
ОСЕРЕДКИ УКРАЇНОЗНАВСТВА В АВСТРАЛІЇ ТА АЗІЇ
Як розповів виконавчий директор Австралійської федерації асоціацій етнічних шкіл Стефан РОМАНІВ, у Австралії, зокрема, завдяки зусиллям тодішньої голови Української центральної шкільної ради, в університетах з’явилася можливість вивчати українську мову. Йдеться, наприклад, про студії в Університеті Маккуорі (Сідней) та Центрі європейських студій Університету Монаша (Мельбурн). Сьогодні, пояснює Стефан Романів, у жодному з вишів немає змоги вивчати українську. Проте не все втрачено. Завдяки Фундації українознавчих студій у Австралії, в Університеті Маккуорі можна обирати деякі дисципліни, які стосуються української мови. Ба більше, в одному з найпрестижніших австралійських вишів — Мельборнському університеті — можна буде послухати дисципліни, що пов’язані з україністикою (і йдеться не тільки про мовні курси). «Крім цього, є ще одна можливість, яку ми використовуємо — в Університеті Маккуорі є доктор Галина Кошарська, в Університеті Монаша — Марко Павлишин, а в Австралійському національному університеті — маємо багатьох працівників, зокрема й докторку Соню Мицак. Через ці університети ми й стараємося просувати українську справу», — пояснює Стефан Романів.
Про ситуацію з україністикою в деяких країнах Азії розповіла доцентка Львівського національного університету ім.І.Франка, викладачка української мови в Університеті іноземних мов Ханґук (Південна Корея) Ірина ЗБИР: «У Японії з 1994 року діє Асоціація україністів, які займаються проблематикою і вивченням української мови, культури та літератури. Крім того, один із японських професорів Токійського університету, відомий історик та великий друг України, професор Кадзуо Накай ще в 1991 році створив відділення українознавства, а пізніше це стало кафедрою українознавчих студій. Цей рік став відправною точкою в українознавчих студіях у Японії. Після здобуття Україною незалежності такі осередки з’являються і в Китаї, зокрема, в Пекінському університеті іноземних мов, пізніше в Шанхайському університеті іноземних мов та інших... Однак на чому я хотіла б наголосити — лише в Південній Кореї з 2009 року існує окремий факультет, який ніколи не був у складі факультетів славістики чи російської мови, а почав свою роботу як окрема одиниця». І цей факультет здійснює не тільки навчально-методичну діяльність, а й наукову й видавничу, випускаючи підручники, методичні посібники, за якими корейські студенти вивчають українську мову. А минулого року на факультеті почали видавати корейський журнал українознавчих студій.
Із одного боку, специфіка вивчення україністики в згаданих країнах Азії полягає в тому, що ці наукові осередки засновані не українцями, а іноземцями, які обрали темою професійних зацікавлень Україну. Водночас набирають на українські студії, наприклад, у Південній Кореї щороку близько 20 студентів.
«ПЕРЕДУСІМ ПОТРІБЕН РОЗВИТОК ЕКОНОМІЧНИХ, КУЛЬТУРНИХ, НАУКОВИХ ЗВ’ЯЗКІВ»
Дещо по-іншому розвивається українська мова в Африці, як пояснила почесна президентка Української асоціації в Південно-Африканській Республіці Дзвінка КАЧУР. У 2006 - 2014 роках видавався «Слов’янський альманах», який частково висвітлював східноєвропейські країни, зокрема, в ньому було кілька статей про Україну. Деякий час в університеті Unisa (ПАР) діяли східноєвропейські студії, проте 2015 року вони були закриті в зв’язку з припиненням фінансування.
«Якщо ми говоримо про вищі українознавчі студії, то Африка для них є певною мірою tabula rasa, бо, наскільки нам відомо, жоден університет не викладає українську мову. На це є кілька причин. Насамперед низький рівень пріоритетності України для африканських країн і африканських країн для України в контексті міжнародної політики. Це означає низький рівень політичних, наукових і економічних контактів між нашими країнами. Також організованої міграції на території Африки практично не було... — зазначає Дзвінка Качур. — Третім чинником є те, що хоч багато студентів з африканських країн навчалися на території України за часів СРСР (тоді Радянський Союз підтримував деколоніальний рух у багатьох африканських країнах), але мовою навчання для них була російська». Нині зв’язок з цими студентами майже не підтримується.
Фактично завдання поширення української мови в Африці взяли собі за мету українські громади (наприклад, у ПАР, Єгипті, Тунісі, Алжирі, Мозамбіку, Маврикії). З 2017 року почало допомагати й МЗС України: наприклад, при Українській асоціації в ПАР діють курси для дорослих, є дві групи, в яких іноземці вивчають українську. Ще однією позитивною новиною є те, що в Кенії створено перший авдіогід українською.
«Що потрібно, щоб розвивати українську мову в Африці? Насамперед розвиток економічних, культурних, наукових зв’язків, щоб було більше контактів, аби ми більше знали одне про одного, і тут громади за кордоном відіграють дуже важливу роль... Крім того, створення фізичних і віртуальних просторів, щоб практикувати мову», — пропонує Дзвінка Качур.
ПОТРЕБА В ЗАХІДНИХ ФАХІВЦЯХ ІЗ УКРАЇНИ
Щодо студій у Європі, завідувачка кафедри української мови Інституту східних мов і цивілізацій Ірина ДМИТРИШИН розповіла, що курси української, які в Сорбонні були факультативом, тепер скасовані, і єдиним вищим навчальним закладом, де ще є кілька годин української мови, лишився університет у Ліоні. А єдиним центром українських студій загалом у Франції є саме кафедра української мови Інституту східних мов і цивілізацій. Вона виникла завдяки зусиллям українського емігранта Іллі Борщака. На українській кафедрі (яка, що важливо, ніколи не була відгалуженням російського департаменту, а належала до департаменту Європи) викладається не тільки мова, а й література, історія, мистецтво. Є докторський семінар, на якому об’єднують студентів з усієї Франції, об’єктом дослідження яких є Україна (особливо активно її нині вивчають політологи). До того ж Інститут східних мов і цивілізацій підписав партнерські договори з деякими українськими вишами.
«Слід визнати, що українські студії у Франції систематично, в силу об’єктивних і суб’єктивних причин, не розвивалися, і ще потрібно буде чимало зусиль, щоб створити середовище, гідне країни розмірів і ваги України. І цей процес не розпочнеться, поки не з’явиться кількість студентів, які опанують українську мову на рівні достатньому, щоб читати, досліджувати, поширювати знання про українську культуру, історію, які будуть здатні аналізувати сучасні процеси на глибинному, а не поверхневому рівні... — зазначила Ірина Дмитришин. — Я поділяю думку, яку висловив Рорі Фіннін, чільна фігура українських студій у Кембриджі, про необхідність генерувати студентів-майбутніх дослідників. На це потрібен час і сталі зусиллі, але вони того варті. Українські студії остаточно зрушаться, коли буде достатньо саме західних фахівців з України. Тому треба мати літні мовні школи, підтримувати обміни, стажування для студентів, викладачів, перекладачів, політологів та ін., що дасть змогу познайомити з Україною».
НАБЛИЗИТИ УКРАЇНУ ДО ІСПАНОМОВНОГО СВІТУ
Голова Управи Українського культурного товариства «Просвіта» (Аргентина) Юрій ДАНИЛИШИН розповів про ситуацію з вивченням нашої мови в низці країн Південної Америки (Бразилії, Парагваї та Аргентині), де проживає близько мільйона нащадків українців. «Нині на рівні державних або приватних університетів немає жодної ініціативи щодо навчання української мови. Водночас при одному з університетів Буенос-Айреса працює центр, де викладається 11 мов — англійська, французька, італійська, португальська, арабська, каталонська, китайська, японська, латинська, корейська, іврит, російська. Коли наше товариство поставило питання керівникам закладу, чому не викладати українську, то відповідь була — немає попиту, нема кому викладати з офіційним титулом, немає економічної підтримки. Подібне є в інших організаціях, які викладають іноземні мови. Протилежно всі вони викладають російську... — зауважив Юрій Данилишин. — Потрібно відзначити, що в Бразилії за ініціативи Українсько-Бразильської Центральної Репрезентації зроблено заходи для створення курсів української мови при університеті Unicentro (штат Парана, Бразилія) за підтримки Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова». З інших позитивних новин — на віртуальні курси української мови для різних рівнів записалося 90 кандидатів (при тому, що суботню школу відвідувало 30). Сталося це завдяки учням з інших країн — Чилі, Мексики, Парагваю, що засвідчує: попит на вивчення української мови є.
Юрій Данилишин окреслив і напрями подальшої роботи. «Як діяти? Ми повинні опрацьовувати діаспорну програму популяризації знання української мови як ключа до тисячолітньої українсько-європейської культури. Необхідно розгорнути інтенсивну дипломатичну працю щодо підписання угод про підтвердження ступенів на всіх рівнях освіти. Спеціалісти повинні приготувати початковий дистанційний курс української мови для іспано- та португаломовного світу. Спеціалісти ІТ мають працювати над розробленням матеріалів на іспанській та португальській мовах, щоб наблизити південноамериканський світ до української культури, використовуючи перевагу нових технологій. Могли б почати з розміщення субтитрів на багатьох відео в Ютуб... — пропонує Юрій Данилишин. — Українські університети повинні включитися в діаспорний креативний процес, а вивчення історії української діаспори має стати предметом на різних факультетах. Світ медіа іспанською мовою має бути наповнений новинами з України, інакше Russia Today лишатиметься еталоном новин про Україну. Присутність українськомовних каналів у мережі повинна бути обов’язкова. Культурні фонди України своїми програмами повинні привернути увагу до Південної Америки. Слід заохочувати до розвитку громадські установи, сприяючи покращенню їхньої організації та потенціалу, надаючи відповідну допомогу. Але головною та допомога повинна бути інтелектуальна. Україна через своїх учителів, інтелектуалів, політиків повинна поцікавитися діаспорою, зокрема, південноамериканською».
«ПОТРІБНО ВИХОДИТИ ЗА МЕЖІ УНІВЕРСИТЕТУ»
Як зацікавити більшу кількість студентів українськими студіями? Ірина Ключковська, наприклад, запропонувала такий спосіб: «На нашу думку, щоб залучити студентів, викладачів до українознавчих студій, потрібно виходити за межі університету. І ми вважаємо, що необхідно популяризувати українське питання в суспільствах тих країн, де живуть наші українці загалом. Це й публікації в ЗМІ, організація міжкультурного діалогу, видання перекладів українських авторів та багато іншого». Проте зацікавлення — це перший крок. Потрібні якісні навчальні матеріали, мотивація і продуманий навчальний процес. Цю тему порушили почесна консулка Канади в Україні Оксана ВИННИЦЬКА-ЮСИПОВИЧ і директорка Відділу сучасних мов та культурології Альбертського університету (Канада) Алла НЕДАШКІВСЬКА. Зокрема, Оксана Винницька-Юсипович наголосила, що опитування директорів і вчителів українських шкіл показало, що там, де навчання української мови залучене в загальну систему освіти держави проживання й учні старших класів отримують зарахування до атестату про середню освіту чи пільги для вступу в заклади вищої освіти, є старшокласники. Інакше діти перестають вивчати українську в п’ятому-шостому класі.
Алла Недашківська, розповівши про потужний осередок україністики в Альбертському університеті (Український фольклорний центр, Методичний центр української мови, Канадський інститут українських студій, викладання української у Відділі сучасних мов та культурології), поділилася результатами дослідження побажань студентів вишу. З’ясувалося, що студенти прагнуть, щоб навчальні матеріали було спрямовано на розвиток комунікативних компетенцій, містили мультимедійні технології, створювали контакт з автентичною культурою та мовою. А ще студенти прагнуть більшої гнучкості навчального процесу й можливості працювати самостійно. Ще один важливий результат (за даними опитування учнів старших класів і студентів університету) — це те, що підлітки хотіли б на заняттях бачити Україну учасницею важливих глобальних процесів. Тож нині в межах нового проєкту працівниками університету створено колекцію відеоматеріалів про глобальні цілі сталого розвитку ООН. І студенти з ентузіазмом сприймають такий виклад інформації — про Україну крізь призму тем світового значення. Однак чи знають про такі підходи в інших центрах україністики?
«У нас таке враження, що ті українознавчі студії, які функціонують у різних країнах, працюють відокремлено одна від одної... Тому дуже важливим є мережування і розвиток як внутрішньої комунікації всередині кожної країни, так і зовнішньої», — наголошує Ірина Ключковська. МІОК, до речі, надає такі платформи: як віртуальні («Український освітній Всесвіт»), так і очні — школи україністики, конференції «Українська мова в світі», форум українознавчих суботніх та недільних шкіл, семінари й вебінари...
Ця підтримка є дуже важливою, оскільки занадто довго наша діаспора все здійснювала власними зусиллями, власним коштом, ще й допомагала Україні (і нині продовжує це робити). «Неможливо передати той ентузіазм, з яким об’єднані навколо СФУЖО жіночі організації взялися до праці для подолання русифікації в незалежній Україні та до всебічної підтримки української мови: стипендійні фонди, табори, українськомовні студії, друковані видання українською мовою, конкурси... Цей список можна продовжувати й продовжувати, — поділилася Євгенія ПЕТРОВА, очільниця Світової Федерації Українських Жіночих Організацій (СФУЖО). — При багатьох жіночих організаціях діють українські школи, творчі гуртки, студії, музеї. Ми постійно надаємо допомогу для українських студій, молодіжних організацій, мистецьких і культурних колективів, різноманітних проєктів, які плекають українську мову й культуру». Крім того, цього року було засновано щорічну стипендію імені Анни Кісіль на вивчення української мови.
На завершення хотілося б навести слова виконавчої директорки Світового Конґресу Українців Марії КУПРІЯНОВОЇ. «Навколо українознавчих студій формується коло друзів України, зміцнюється зв’язок нових поколінь діаспори з Україною, на протидію асиміляції, а також формується бачення України в світовому контексті, через глибинне розуміння української мови, літератури, культури, історії, сьогодення. Українознавчі студії є центрами інтелектуального тяжіння, через які Україна відкривається світу, утверджується в глобальному культурному просторі й контексті. А також це майданчик для створення українських наративів майбутнього, і в діаспорних організаціях давно розуміють цю роль. І саме тому протягом багатьох десятиліть засновують, долучаються до розбудови українознавчих студій... — розповіла Марія Купріянова й наголошує: — Одним із головних викликів гібридної агресії сьогодні є те, що Україну бачать російськими очима, в російському кривому дзеркалі, багато в чому завдяки послідовним інвестиціям Росії в російські чи славістичні студії. І тут наше спільне завдання для світового українства і України — змінити це, зміцнити нашу мережу українських студій як хабів для поширення нашого українського наративу. Адже українські студії — це інвестиції в нашу глобальну націю, в інформаційну політику й національну безпеку України».
