Цього року наша фотовиставка, вже вісімнадцята, — знакова. Інакше й бути не може, адже вона відбувається, коли «День» відзначає 20-річчя. Фотоконкурс, який проводиться щорічно від 1999 року, є найяскравішою «зіркою» у сузір’ї наших соціальних проектів, а це і Бібліотека газети «День», і Літня школа журналістики, і Премія імені Джеймса Мейса «Громадянська позиція». За 17 років, коли триває цей фотолітопис, у містах України пройшло 115 фотовиставок «Дня», отримали нагороди 778 фотографів, рахунок людей, які побачили наші світлини, певно, пішов на мільйони.
Символом XVIII Міжнародного фотоконкурсу «Дня» є вінок — метафора сім’ї. «Цей вінок тендітний тільки на перший погляд. Але всі знають, що зламати можна лише одну гілочку, а коли вони переплетені, гуртом — вони незламні», — пояснює свій задум наша художниця Анна Гаврилюк.
І цього року ми отримали розкішний «вінок» зі світлин з усіх куточків країни. З понад 2400 світлин редакційне журі відібрало 350 кращих робіт як професіоналів, так і аматорів. Цього року ми представляємо свого роду великий сімейний альбом України, на конкурсних знімках — люди, які формують обличчя країни (але не заяложені у медіа особи). Ми не акцентуємо на жорстоких, кривавих моментах буття держави. Наш пріоритет — показати, як розвивається і дорослішає Україна. Ми закликаємо працювати «на дві півкулі», послуговуватися як емоціями, так і раціо. Не тонути у розпачі та горі, а визначати, як просувати країну вперед, і стверджувати свою суверенність.
Сім’я — це не лише кровні родичі, це — однодумці, ті, хто існує в єдиному мислепросторі. І недарма 2016-й для нас — не тільки рік святкування ювілею, а й рік читачів «Дня». Адже саме з цими людьми, з якими відчуваємо ідейну спорідненість, ми вибудовуємо свою гуманітарну політику. Закликаємо і вас подивитися на Україну очима «Дня». Запрошуємо вплести у наш «вінок» із важливих моментів життя країни свої думки і спостереження.
Під час XVIII Міжнародної фотовиставки газети «День» у столичній галереї «Лавра» (вул. Лаврська, 1), яка триватиме з 5 по 13 листопада, традиційно можна буде придбати книжки з Бібліотеки видання, зокрема новинку «Сестра моя, Софія...», випуски «Маршруту №1», листівки, нашу «скриньку скарбів» і багато інших «вітамінів» для розуму. Вхід — вільний.
«...На обкладинці своєї сторінки у «Фейсбуці», попри всі інтернетні можливості, я тримаю фотографію — може, й не найкращу за якістю, на ній наша родина — далеко не в повному складі, але вона особисто мені дорога. В той час, коли «Фейсбук» став «сімейним альбомом» всесвіту, я вирішила поділитися тим, що є для мене особистим скарбом. Зараз у світі відбувається дуже важливий фотообіг, під час якого люди вчаться відрізняти сутнісне від поверхового. В інтернеті є знімки, які здобувають мільйони переглядів. Це робить світ більш об’єднаним навколо ціннісних речей...
Є різні школи фотографії. Коли я прийшла в журналістику, то привнесла своє бачення в ту справу, якою займаюся. Працюючи заступником головного редактора і редактором відділу політики в «Киевских Ведомостях», я дуже багато уваги приділяла також фотографії. Ми тоді в молодій, відродженій українській журналістиці стали першими, хто ставив знімок на цілу шпальту. І всі знають, що і в «Дні» я приділяю змістовному фото велику увагу. Якщо ти маєш думку, емоцію, вмієш виражати її, то ця форма може бути дуже влучним інструментом її донесення.
І якщо згадати першопричину появи нашого Міжнародного фотоконкурсу... Під час підготовки святкування другої річниці газети 1998-го ми вирішили прикрасити виставковий зал в Українському домі найкращими фотографіями, які друкувалися на сторінках «Дня». Адже це — частина газети, абсолютно рівноправний партнер тексту, а інколи — навіть домінуючий. Наступною ідеєю стало організувати фотоконкурс, переможці якого мають одержувати нагороди під час святкування чергової річниці «Дня». Цього року в нас — уже XVIII Фотоконкурс.
...Нещодавно був такий сюжет. У редакції відбувся круглий стіл з експертами — доволі зрілими, цікавими економістами. Після заходу вони захотіли ще трошки зі мною поспілкуватись. Ми говорили про наші книги, і ось один із них, у дещо зарозумілій манері, запитав: «Навіщо це?». Мовляв, товстих книжок тепер ніхто не читає. Я готова до таких реплік, знаю, що це побутує. Відповіла: «Звісно, є такі люди, які не читають товстих книжок. Для них ми готуємо, наприклад, глянцевий журнал. Але якщо вони, може, навіть глянцеві журнали не готові читати, то нехай ідуть і розглядають фотографії». Звісно, це виглядало трохи задерикуватим варіантом відповіді. Але насправді «читати» фотографії — це теж талант. У цьому я переконуюся дуже часто. Навіть у нашій Літній школі журналістики пробувала цей прийом — брала фотографію і запитувала: «Що ви на ній бачите?». Бо потрібно мати і відповідний рівень, щоб «прочитати» знімок, і рефлексію, і вміння критично мислити, і здатність висловлюватися з цього приводу.
Треба постійно перечитувати Орвелла. Він казав, що тоталітаризм найбільше руйнує пам’ять і причинно-наслідкові зв’язки. Я від себе додаю — і критичне мислення, і здатність до вільної рефлексії. Ми вийшли з того суспільства. Для того щоб відновити, зміцнити людину, повернути їй ці якості, потрібні всі види «зброї». Потрібні сильні тексти, відверті, чисті, ясні думки, має бути змістовне фото, яке працює з людською душею на дуже глибинному рівні. У наших залах за 18 фотовиставок я дуже багато разів бачила, як люди тричі підходять до однієї й тієї ж роботи, вдивляються в неї, відкривають щоразу якісь нашарування і нові пласти, а потім телефонують друзям і кажуть: «Кидай усе, біжи сюди, тут таке! Ти не можеш цього не побачити!» Саме таку фотографію я хочу, щоб створювали в газеті, і таку фотографію ми прагнемо виставляти. Звісно, це не завжди буває так — потік життя дає різний вибір. Але ми все одно, навіть з того вибору, який маємо, намагаємося сформувати дуже якісне «фотоменю». Мені хочеться, щоб люди відчували, що ми для них намагаємося здобути найкраще.
ЛУГАНСЬКА ОБЛАСТЬ, 1995 Р. АВТОР — ВАЛЕРІЙ МИЛОСЕРДОВ. ОДНА З ПЕРШИХ ФОТОГРАФІЙ АЛЬБОМУ «... І ПОНАД ВІК ТРИВАЄ ДЕНЬ»
...Насправді, ми написали фотоісторію країни. Так, в Україні немає спеціального музею фотографії. Але в газеті «День» він є. Він є в нашому архіві, він час від часу поновлюється на нашому сайті, він є на сторінках газети. Є кілька альбомів, які ми створили. Якщо почати дивитися з першого альбому, першої фотографії... Вона показує, якою була Україна. Це дівчинка, яка стоїть на дорозі — така відкрита, наївна, граційна... Це 1995 рік, фото з Луганська, яке зробив Валерій Милосердов. А потім наші знімки показують трансформацію цього образу з часом. Це — наші шанси, наш досвід, наші втрати... Звісно, ми дуже сильно змінилися. І на кожному етапі в нас є фото — «зарубки». Як в українських казках: коли герой заглиблювався в ліс, він кидав через плече камінчики, щоб можна було повернутися. Я завжди знала, що ми йдемо в «дрімучий ліс». Щоб потім вийти на «ясну дорогу», треба звернути увагу на ці фото — «камінчики», які ми залишили.
«ТРЕТЄ ОКО» / ФОТО БОРИСА КОРПУСЕНКА
Наприклад, із Майдану 2004 року в нас є фантастичний знімок — «Третє око».
«ВІТАМІН СВОБОДИ»/ ФОТО БОРИСА КОРПУСЕНКА
А ще робота «Вітамін свободи» — стоїть шеренга міліціонерів, і лежить розчавлений апельсин. У нас є «Очі Майдану», де зображений погляд стражденної жінки. В її очах — весь смуток українського народу. Я наперед точно уявляла, що з цієї революції нічого не вийде. Тому що ті люди, які стояли на сцені Майдану — що перший раз, що другий, — абсолютно не здатні були виконати те, чого хотів від них народ. Бо вони з іншої «породи». Й іншого прагнули. Наше фото зафіксувало це. Я вже не говоритиму про знімок, який ми надрукували на першій шпальті перед трагічним розстрілом лютого 2014-го... Тобто в нас, крім усього іншого, ще і фотоісторія, фотобанк і фотосвідчення. Але так само — фоторецепти, фотопрогнози, фоторелакси... Фотоальбом, який ми, як і всі люди, любимо переглядати разом.
Я люблю повертатися до знімків. Це дуже цінний «екстракт» потужної дії, можна сказати, навіть безстрокової. Ми давно вже робимо не менш значущий конкурс, аніж World Press Photo, тільки це не знімки просто катастроф, а «розкопки» з винайдення джерел сили. Щоб показати на різних етапах — Україна красива, Україна сильна, вона має міцне коріння. Так, в України є проблеми, і вона повинна навчитися їх долати. Це теж лейтмотив нашої фотовиставки. Вона в певному сенсі «конструює» країну, яку ми хочемо бачити в майбутньому.»
З любов’ю Лариса ІВШИНА
