Політичний діяч, теоретик українського консерватизму, історик, соціолог і публіцист В’ячеслав Липинський народився і похований у селі Затурці на Волині, де у родинному маєтку Липинських було відкрито меморіальний музей. Якби не війна, пам’ятні заходи з нагоди 140-ї річниці, без сумніву, були б відзначені значно ширше. Нині ж у Затурці приїхали на урочистість голова обласної ради Григорій Недопад, народні депутати Ірина Констанкевич та В’ячеслав Рубльов, музейні працівники з Луцька. Поклали квіти до пам’ятника на могилі В’ячеслава Липинського, відвідали музей. Григорій Недопад повідомив, що волинські музейники відшукали в архівах і підготували до друку не відомі досі монографії Липинського. У планах – і спільна з тернопільськими колегами наукова конференція з дослідження його доробку.
Прикро, але незадовго до 140-річного ювілею Липинського були звільнені з посад багаторічний завідувач музею Віталій Кушнір і науковий працівник Наталія Гатальська. Їхні посади були скорочені, нинішній директор Віра Чопко є й єдиним наразі науковим працівником. Газета «День» дуже багато писала про створення музею у Затурцях, його становлення, підготувала віртуальну екскурсію музеєм Липинського, а про ситуацію з досвідченими музейними працівниками Кушніром та Гатальською (яких, до речі, на урочистості нині й не запросили) було розказано у публікації «Замах на «острів розуму», «День», 2 грудня 2021 року.
Тому вважаємо за необхідне надрукувати працю Віталія Григоровича Кушніра і Наталії Григорівни Гатальської про те, як, власне, і було створено музей Липинського на Волині, з якими труднощами і перепонами.
Етапи становлення Затурцівського меморіального музею В'ячеслава Липинського
Коли йшлося про вибір місця музею В’ячеслава Липинського, ним, логічно, мала стати його батьківська садиба в Затурцях. Тим більше, що збереглося середовище: вцілів панський будинок, який був пристосований під контору Волинського обласного племоб'єднання, залишився парк (один із небагатьох на Волині старовинних паркових ансамблів), відреставровано Затурцівський Свято-Троїцький костел – пам’ятку архітектури ХVІІ століття, і, зрештою, впорядковано місце поховання В.Липинського.
Народження музею – справа надзвичайно цікава, тим більше, коли його експозиція – перша і єдина у світі. Сучасний музей має виконувати кілька найбільш важливих функцій: пізнавально-інформаційну, популяризаційну та навчально-просвітницьку. Водночас створення музейної експозиції – серйозна, складна і відповідальна робота. Отож, приступаючи до неї, треба було зважити кілька важливих, на наш погляд, моментів.
Перший: наскільки цей музей актуальний, потрібний суспільству? Чи має перспективу його розвиток?
Другий: чи цілком визріла сама ідея створення музею? Чи достатньо наявних матеріалів для побудови повноцінної експозиції?
Третій: чи вистачить ерудиції, знань, зрештою, фізичних сил для створення музею? Чи збереться команда фахівців-ентузіастів, які ідею перетворять на реальність?
З того часу, як гостро постало питання збереження палацу Липинських у Затурцях, необхідно було визначитись, якого профілю буде музейна експозиція. Головним при цьому лишалось одне: необхідно зберегти це історичне місце, захистити його від новітніх «руїнників України» (за В. Липинським) і відкрити та повернути на Батьківщину ім’я її великого сина. Зрозумілим і беззаперечним було те, що музей має бути історичним, скоріш за все – меморіальним, і основним образом цього музею буде В’ячеслав Липинський – історик, політик-державник, громадський діяч.
Проте до реалізації ідеї було дуже далеко і не стільки в часі, в матеріальних можливостях, скільки у несприйнятті чиновниками самого Липинського (був перший рік останнього десятиріччя бурхливого ХХ століття і переддень розвалу радянської імперії).
Перші публікації, до яких були причетні автори цього матеріалу, спрямовувалися не лише на допитливого читача, а передусім – на чиновника-невігласа, який не тільки не знав (у цьому не було нічого дивного в епоху тотальної брехні й приховування правди), але й не хотів знати справжньої історії. Перебороти номенклатурну зашореність було значно важче, ніж розпочати реальні дії з відбудови дому-руїни, реставрації окремих пам’яток, які належали до епохи В’ячеслава Липинського. У газеті-самвидаві крайової організації Української Гельсінської Спілки «Вільна думка» (грудень 1989 року) з’явилася перша на Волині стаття про Липинського під назвою «Національна гордість». Імені автора статті тоді не знали, бо підписався він так: «Мешканець Луцька Савур», а впорядкував статтю Леонід Сахнюк. Потім вдалося познайомитись і спілкуватися з автором цієї публікації. Звали його Юлій Михайлович Головацький. (Під час німецької окупації в 1940-х роках у батька Ю.М. Головацького, який працював лісником у маєтку брата В'ячеслава Липинського Володимира, деякий час проживав особистий секретар і приятель політика Михайло Ципріянович). Пізніше Юлій Головацький взяв участь і виступив на першій міжнародній конференції, що проводилася у 1992 році з нагоди 120-річчя від дня народження видатного вченого і громадсько-політичного діяча.
ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»
Матеріал, опублікований Ю. Головацьким (зокрема, біографія В. Липинського), через пів року ліг в основу статті Н. Гатальської «Історія старого кладовища», яку було надруковано 12 серпня 1990 року вже в офіційному виданні – головній газеті області «Радянська Волинь». Треба віддати належне у зв’язку з цим відвазі журналістки Валентини Штинько та головного редактора Полікарпа Шафети, адже стаття, як на той час, була досить гострою. І приводом для її написання став сміливий вчинок учнів-старшокласників Затурцівської середньої школи під керівництвом громадського активіста Володимира Бая, які під час першотравневої демонстрації поклали квіти не до пам’ятника Леніну, а до місця захоронення В’ячеслава Липинського, та судилище, влаштоване над школярами. Рухівцям із Затурець довелося вести гостру полеміку з освітянами, представниками правоохоронних органів і навіть журналістами в місцевій (районній) пресі. У червні 1991 року з’явилася друга стаття Н. Гатальської «Недоспівана пісня В’ячеслава Липинського» у луцькій газеті «Народна трибуна» (її редактором був відомий нині письменник, автор першого художнього твору про В. Липинського «Діти Яфета» Іван Корсак). Рядовому музейному працівникові довелося тоді полемізувати з начальником обласного управління культури, який ніяк не міг збагнути, нащо нам «здався той пан і поляк» та хто їй, не історику, “доручав займатися Липинським”. Проте через рік той самий чиновник очолив обласний ювілейний комітет з відзначення 120-річчя В. Липинського.
Звичайно, у той час ми ще не мали відповідної документальної бази, щоб можна було вести поважну полеміку, обґрунтовуючи кожну свою тезу, чи спростовувати сказане опонентом. Тому сперечалися більше на емоційному рівні. Такі само заголовки носили газетні статті: «Гримаси застійного мислення» Володимира Бая або «Суди нас, совісте!» Віталія Кушніра (локачинська районна газета «Колгоспна правда» за 1990 рік). Але ці перші газетні публікації сколихнули громадськість, покликали до активних дій і, що дуже важливо, викликали резонанс навіть за кордоном. Після статті у «Радянській Волині» до авторки несподівано приїхав із польського міста Люблін добродій Володимир Дембський, який допоміг зав’язати стосунки з родиною Липинських у Польщі. Водночас депутат Верховної Ради, відомий громадський діяч на Волині Олександр Гудима передав адресу Східноєвропейського дослідного інституту імені В.К. Липинського, і нам вдалося започаткувати спілкування з президентом цієї поважної інституції професором Ярославом Пеленським.
Наступним етапом роботи став безпосередній збір матеріалів про Липинського. Під час свого першого приїзду на Волинь семеро членів родини Липинських із Кракова, Гданська і Сопота привезли велику кількість друкованих матеріалів, серед яких – їх родовід, біографія В’ячеслава Казимировича, окремі його публіцистичні статті, деякі фотографії. Це, власне, й стало основою майбутніх фондів музею.
Все більше людей, передусім представників луцької інтелігенції, виявляли своє зацікавлення досі не знаною постаттю Великого Українця і всіляко підтримували затурцівських краєзнавців: художник Сергій Наумов відшукав і передав машинописний варіант історичної розвідки В. Липинського «Данило Братковський…», реставратор Волинського краєзнавчого музею Леся Обухович відреставрувала фото Липинського-гімназиста, члени Руху Олег Кушнір і Віталій Прокуда виготовили хрест на могилу В’ячеслава Липинського, Юлій Головацький замовив таблички на пам’ятний знак, встановлений на місці поховання. Найактивнішу участь у впорядкуванні колишнього польського цвинтаря взяли місцеві мешканці-рухівці Володимир Бай, Михайло Андреєв, Юрій і Віталій Кушніри, Ігор Фіцуляк, Наталія Гатальська, Мирон Новак. 10 червня 1990 року громадськими активістами було скликано велелюдний мітинг, приурочений річниці від дня смерті видатного земляка, під час якого виступили Олександр Гудима, Віталій Кушнір, Володимир Бай, Микола Куделя, Григорій Гуртовий, краєзнавець Володимир Гаврилюк, вчитель Затурцівської школи Віра Марковська, а також редактор українського відділення радіо «Свобода» в Лондоні Богдан Нагайло. Тоді ж настоятелем місцевого православного храму Іваном Біликом було освячене місце поховання В’ячеслава Липинського і символічну могилу-курган у пам’ять усіх, похованих на цих могилках. З того часу тут щорічно відзначаються дати народження і смерті В’ячеслава Липинського. Участь у цих заходах беруть місцеві жителі, школярі, інтелігенція з району та області, представники політичних партій і громадських організацій.
Потужним засобом на шляху до створення музею В’ячеслава Липинського стало проведення науково-теоретичних та науково-практичних конференцій. Однією з перших (у квітні 1992 року) була Всеукраїнська конференція, організована Волинським державним педагогічним інститутом імені Лесі Українки (нині – Волинський національний університет імені Лесі Українки). У ній взяли участь, окрім волинських науковців, київські історики: Микола Томенко, Василь Уляновський, Олександр Лупанов та інші. У червні цього ж року в Києві – Луцьку – Кременці відбулася перша Міжнародна конференція, співорганізаторами якої виступили Інститут археографії і джерелознавства НАН України (Київ, директор Павло Сохань) і Східноєвропейський дослідний інститут імені В.К. Липинського (США, Філадельфія, президент Ярослав Пеленський). Конференція викликала великий резонанс, адже уперше на міжнародному рівні за активної участі України прозвучало ім’я видатного сина нашої землі, так довго свідомо замовчуваного на Батьківщині. Конференцію презентували такі відомі науковці, як уже згадувані П. Сохань і Я. Пеленський, Лев Білас з Австрії, Мирослав Філіпович з Польщі, Роман Залуцький із США, Ярослав Дашкевич, Юрій Вільчинський, Ярослав Грицак, Галина Сварник (Львів), Наталя Яковенко, Мирослав Попович, Ігор Гирич, Євген Сверстюк (Київ) та інші історики. Крім того, на конференцію були запрошені родичі В’ячеслава Липинського (виступав Ян Липинський, племінник) і донька останнього гетьмана України Павла Скоропадського Олена Отт-Скоропадська. Їх спогади про близьку людину і видатного сучасника були опубліковані поряд з іншими матеріалами конференції у збірнику, виданому зусиллями Києва і Філадельфії 1994 року. Участь у цій конференції взяла Н. Гатальська. На цій та наступних конференціях були прийняті звернення до державних чиновників про створення музею в Затурцях.
Молодіжною фундацією ім. В. Липинського при Волинському педінституті були започатковані щорічні “Читання пам’яті В.К. Липинського”, які згодом продовжив Волинський інститут імені В.К. Липинського МАУП та Затурцівський меморіальний музей В'ячеслава Липинського. Кілька потужних конференцій, присвячених нашому землякові, було проведено в СНУ імені Лесі Українки.
Усі ці наукові зібрання сприяли поверненню імені видатного політика в Україну, формували громадську думку щодо необхідності створення музею в родинному гнізді Липинських. Водночас продовжувався інтенсивний збір експонатів, у т.ч. завдяки налагодженню листування з родиною Липинських у Польщі й донькою політика Євою Липинською-Сендзеловською у Великобританії, гетьманівною Оленою Отт-Скоропадською у Швейцарії, громадсько-політичними діячами в українській діаспорі (Миколою Вороном у Канаді, сестрами Луцькими в США). Гостро стояло питання збереження саме цього дому, адже він дедалі більше зазнавав руйнації. Були пропозиції взагалі відмовитися від садиби Липинських (тим більше, що дім уже був проданий Волинським обласним держплемоб’єднанням місцевому бізнесмену).
Але всупереч чиновницькому спротиву та скептикам-землякам переміг здоровий глузд, і всім стало зрозуміло: важливе не просто приміщення для музею під уже передані родиною експонати — треба зберегти середовище, в якому формувався майбутній політик. Особливо вагомим виявилося слово Ярослава Пеленського: «Якщо в одній із кімнат цього дому стояла домовина з тілом Великого Українця — це вже аргумент на користь збереження і реставрації споруди як меморіальної». Так завершилася боротьба за приміщення.
Збір експонатів, про який частково йшлося вище, став другим важливим етапом на шляху становлення нашого музейного закладу. Восени 1993 року на запрошення Липинських у Кракові гостювала Н. Гатальська, де ознайомилася з меморіальними речами, що належали родині. Серед них були документи, фото, предмети побуту (килим, столик для листування, письмове приладдя). Через два роки за дорученням дирекції обласного краєзнавчого музею до Кракова було відряджено завідувача відділу новітньої історії Олега Савчука, який зустрівся з донькою В’ячеслава Липинського Євою Липинською-Сендзеловською, а також з його племінниками Юліаном, Яном і Казимиром. Саме вони зберегли та передали до нашого музею безцінні скарби з домашніх архівів родини Липинських: документи, фото, книги, особисті речі В’ячеслава Липинського і його оточення та інші матеріали. Водночас завдяки листуванню з родиною Липинських у Польщі, особистим контактам-зустрічам з Оленою Отт-Скоропадською було придбано для майбутнього музею багато оригінальних експонатів. Для характеристики епохи В’ячеслава Липинського необхідно було звернутися до земляків, яким залишились у спадок цікаві побутові дрібнички (мухоловка, корзинка для пікніка, вазочка на квіти, столовий посуд, ялинкові прикраси тощо), а також меблі, письмове приладдя, ікони. Крім того, ми збирали етнографічний матеріал у Затурцях та навколишніх селах, який би допоміг змалювати народно-побутове середовище, у якому також формувався світогляд майбутнього політика і просвітянина, одного з організаторів та керівника Українського союзу хліборобів-державників.
Відповідно до наказу нового начальника обласного управління культури Богдана Самохваленка, який гідно замінив свого попередника (адже виявився патріотом-реформатором), у 1995 році при обласному краєзнавчому музеї було створено відділ “Музей В’ячеслава Липинського у с. Затурці” та призначено його керівником Віталія Кушніра. З того часу почалися тривалі ремонтно-реставраційні роботи будинку, реконструкція окремих приміщень та пристосування їх під музейну експозицію. Тоді завідувачу разом зі сторожем доводилося виконувати функції і робітника, й охоронця, і звичайно ж, науковця. Він брав участь у семінарах-навчаннях музейних працівників, в науково-дослідницьких експедиціях, відвідав урочище Русалівські Чагари (колишній маєток В’ячеслава Липинського) на Черкащині, провадив жваве листування з представниками української діаспори в Америці, спілкувався з родиною історика у Польщі, налагодив стосунки з київськими науковцями — членами Союзу гетьманців-державників України (Юрієм Терещенком, Тетяною Осташко, Кирилом Галушком та іншими).
За цей час було зведено другий поверх, втрачений повністю під час пожежі в 1944 році, двічі міняли на будинку покриття (черепиця виявилася занадто важкою), переробляли відмостку по периметру споруди, будівлю зміцнювали і доводили до вигляду, аналогічного довоєнному. Влітку 2010 року з ініціативи голови комітету з питань культури та духовності Волинської обласної ради письменника Івана Корсака проведено круглий стіл, на якому гостро прозвучало питання необхідності відкриття музею в родинній садибі Липинських.
Рішення про завершення реставрації та побудову експозиції приймали на найвищому рівні. Указ Президента України В.А. Ющенка №555 від 21 червня 2006 року про вшанування пам'яті В. Липинського, якому передував лист-звернення, адресований віце-прем'єру В'ячеславу Кириленку за підписами авторитетних наукових і громадсько-політичних діячів України і діаспори (ініціатор — голова Союзу гетьманців-державників професор Юрій Терещенко), тоді не був реалізований. Лише у червні 2011 року було видано розпорядження голови Волинської обласної державної адміністрації Бориса Клімчука про термінове завершення ремонтно-реставраційних робіт на об'єкті та впорядкування території з метою відкриття музейної експозиції до 20-річчя незалежності України. Обласна рада і Кабмін України відшукали на це необхідні кошти. Неймовірними зусиллями багатьох людей (будівельників, музейних науковців, дизайнерів) Затурцівський меморіальний музей В'ячеслава Липинського було відкрито напередодні ювілею держави. Позитивну роль зіграла злагоджена робота музейних працівників і художників-оформлювачів. Оригінальні ідеї Віктора Чухрая щодо подачі окремих тем, вдало реалізовані групою оформлювачів під керівництвом Олександра Яросевича, викликають і нині особливий інтерес у відвідувачів.
Безумовно, музей як живий організм повинен розвиватись. Є нові надходження, цікаві ідеї стосовно доповнення експозиції фотографіями з конференцій, зустрічей з відомими людьми та подарунками музею. Адже за час функціонування установи Затурці відвідало майже двадцять тисяч осіб, у т.ч. більше двохсот іноземців із різних країн (Австрії, Білорусі, Великобританії, Естонії, Італії, Казахстану, Кувейту, Литви, Німеччини, Польщі, Росії, США, Угорщини). Більшість із них — небайдужі люди, які не можуть повірити в такі перетворення колишньої дворянської садиби, що довго стояла пусткою. Серед дорогих гостей музейники неодноразово зустрічали тут нащадків родини Липинських із Гданська, Кракова, Сопота, Стокгольма, які передали до музею цінні документи, фото, предмети з родинної збірки та висловлювали своє захоплення і вдячність за належне пошанування Українською державою заслуг їхніх знаменитих родичів.
