Назвати День «Дня» у Вінниці просто подією, на яку чекали, — мало, бо «Національний діалог» в ДонНУ, передача книжок із Бібліотеки газети вінницьким школам і ефір на міському телеканалі «ВІТА» пройшли на одному подиху. У вінничан — корінних і тих, хто став ними після переїзду з Донецька, після зустрічі з головним редактором «Дня» залишилося бажання продовжити цю змістовну розмову. А тому цей інтелектуальний голод змушуватиме вінничан до пошуку нових можливостей знову провести День «Дня» у Вінниці. І він обов’язково буде!
«СУЧАСНА МОЛОДЬ ОРІЄНТУЄТЬСЯ НА ПОСТАТІ»
До Донецького національного університету імені Василя Стуса «День» приїхав не з порожніми руками. Напередодні газета передала у подарунок п’ять фотографій, які були представлені на ХVIII Міжнародній фотовиставці газети «День». І символічно, що розмістили їх саме біля меморіальної дошки на честь Юрка Матущака — донеччанина-добровольця, який загинув на війні з російськими окупантами. Він був одним із ініціаторів ідеї надання університету імені Василя Стуса, яку першою і упродовж багатьох років підтримувала газета «День».
Ще одна прикметна деталь з’ясувалася під час розмови Лариси Олексіївни з викладачами вишу. Одна з презентованих університету світлин — «Дорога гільз» Юрія Величка. А на відкритті фотовиставки «Дня» в Києві його нагороджувала викладачка кафедри журналістики ДонНУ і представник Національної спілки фотохудожників України Інна ЄРМАКОВА.
«Тут без магії не обійшлося, бо робота Юрка Величка, яку Спілка обрала для відзначення і якого я особисто дуже добре знаю, потрапила до нашого університету. Символічно, що цю фотокартину розміщено біля барельєфа Юрію Матущаку, який закінчив ДонНУ і загинув у боях під Іловайськом, — коментує Інна Єрмакова. — Я мала запитання до Лариси Олексіївни, але вона випередила мене своїм коментарем, коли сказала, що люди читають газети, але саме візуальний образ є дуже важливим. І я хотіла подякувати їй за те, що газета «День» започаткувала таку виставку. Як спеціаліст, багато років спостерігаю за нею. Виставка найбільш відвідувана і має широкий розголос. Але важливо, що вона має виховний момент, бо глядача треба привчати до якісної фотографії. Загалом від розмови у мене залишився хороший післясмак. Я постійно в оточенні людей, але дуже рідко випадає така нагода долучитися до теплої і водночас глибокої розмови, яка змушує замислитися. І от начебто розмова завершилася, а думки і внутрішній діалог ще продовжуються».
Під час «Національного діалогу» Лариса Олексіївна сказала, що історія Донецького національного університету «переповнена драмою на тлі часу». Вона пригадала, як важко було років 10—15 тому організувати живе спілкування зі студентами східних вишів.
«Перед тим, як приїхати до вас у Донецький національний університет імені Василя Стуса у Вінниці, я передивилася матеріали нашої газети, які були присвячені ДонНУ і моїм подорожам до Східної України. ...Перший раз я, буквально, проривалася в Донецьк. Це був, напевно, 2003-й рік. Тоді мені довелося чи не єдиний раз скористатися своїми зв’язками. Я попросила Євгена Кириловича Марчука допомогти, і він поспілкувався з президентом і прем’єром, щоб мені дали дозвіл провести зустріч в університеті, — розповідає Лариса Олексіївна. — Зараз ви дивуєтеся, як таке могло бути?! Але це правда. Зі мною поводилися чемно, але відсторонено. І вже тоді відчувалася напруженість. У супроводі до книжок «Котел» і «Я — свідок» з публіцистичного триптиху «Дня» я писала про те, що Донбас був відданий в «лізинг». Уже тоді ця гуманітарна окупація була помітною. І велика заслуга ентузіастів, які не здалися і особисто протистояли тій системі. Попри важкі випробування, ви зуміли врятувати свій виш, який вибрав Україну, наповнити його змістом і обрости цікавими ініціативами вже у Вінниці».
«Згадую, як кафедрою журналістики ми приймали в гостях Ларису Олексіївну в березні 2013 року в Донецьку, і тоді все було вкрай складно. Зустріч була дуже теплою, студенти не відпускали головну редакторку «Дня», буквально закидали її запитаннями, але така атмосфера, очевидно, склалася не завдяки, а всупереч.
Бо про зустріч студентів з Ларисою Івшиною не могло йтися (так нам сказали «зверху»), тож довелося вигадувати науково-практичну конференцію з конвергентних ЗМІ, щоб запросити Ларису Олексіївну як експерта. Але студентам було байдуже, під яким приводом, аби побачити і поспілкуватися з легендою української журналістики, — підхоплює розмову завідувачка кафедри журналістики ДонНУ Олена ТАРАНЕНКО: — Пам’ятаю, багато запитань було про національну ідею та українство як концепт, про журналістські стандарти, цензуру та політичний тиск на медіа з боку влади. Організатори були в шоці, а студенти і ми, викладачі кафедри, у захваті. Обговорення тієї «конференції» ще довго тривало між зацікавленими. Але це скоріше були такі собі «студії втаємничених», бо дуже вголос дискутувати про це було не заведено.
Пам’ятаючи ті, донецькі, зустрічі, я уважно придивлялася до студентської аудиторії на цій зустрічі, вже у Вінниці. Чи будуть студенти такими ж зацікавленими й активними, чи відчують вони цей «нерв», якщо тепер така зустріч — не знак опору, спротиву, вчинок, майже подвиг, а саме зустріч з цікавою людиною? На щастя, мої побоювання не справдилися. І, крім того, що ця зустріч відбулася як справжня розмова давніх друзів, колег, однодумців, хочу акцентувати на одній деталі, яка для мене є дуже показовою. На якесь студентське запитання Лариса Олексіївна, усміхаючись, сказала: «Дивно, що моя біографія вас цікавить більше, ніж наша газета і проекти». Не беруся судити, що більше, що менше, але, як на мене, це добрий знак. Сучасна молодь, а може, і молодь загалом, у будь-які часи орієнтується саме на постаті, на історії людей, на яких хочеться бути схожими. Вони багато чого вичитали про Ларису Івшину, готуючись до зустрічі, бо до газети чи книги вони ідуть через людину, яку ототожнюють з ними. Але таке читання і спілкування «обличчям до обличчя» — це, безперечно, різні речі. І, як виявилося, вони не могли собі уявити більшості з побаченого: що ця чарівна, така розумна, але водночас проста, усміхнена жінка — саме «та сама Івшина», що два роки після школи працювала штукатуром-муляром, що секрет її успіху — це «історія відмов, вміння казати «ні», що пішла в прес-секретарі не через бажання прославитися, а через бажання допомогти людині, в яку одразу і всім серцем повірила... І ще — деталі, деталі, деталі. Особисті, людяні, подекуди смішні, а подекуди й страшні. Але саме через це, мені здається, наші студенти відкрили для себе таку людину, яка стала для них зразком журналіста. Я сьогодні багато з ким із них говорила, і всі вони, не змовляючись, діляться цим враженням. Тож якщо через цей «інтерес до біографії» (справжній, а не завчений) у когось з’явиться чи окріпне інтерес до газети, до книг Бібліотеки «Дня», саме через майже дитяче здивування та бажання самому побачити, чим же так захоплена така людина, з якою нам пощастило зустрітися, то, мені здається, це буде дуже правильний шлях та чудовий результат. І саме це для мене є головним підсумком вчорашньої зустрічі — Лариса Олексіївна вразила! І тих, хто має за честь бути з нею знайомим давно, і тим більше тих, хто бачив її вперше. І за це — величезна щира подяка їй від нас!.
МІСЬКИЙ ГОЛОВА ВІННИЦІ СЕРГІЙ МОРГУНОВ — НЕ ТІЛЬКИ УСПІШНИЙ УПРАВЛІНЕЦЬ, А Й ЛЮДИНА, ЩО РОЗУМІЄ ВАГУ ГУМАНІТАРНОЇ СКЛАДОВОЇ У РОЗВИТКУ РЕГІОНУ, АДЖЕ ЗА ОСВІТОЮ ВІН — ІСТОРИК. ПРОЕКТИ «ДНЯ» ВІН ОЦІНИВ ЯК НАДЗУСИЛЛЯ, АДЖЕ «ПРАЦЮВАТИ НЕ ЛИШЕ В ІНФОРМАЦІЙНІЙ ПЛОЩИНІ, А Й ЗАЙМАТИСЯ ВИДАВНИЧОЮ СПРАВОЮ, ЯКА ЗГУРТУВАЛА НАУКОВЦІВ, ІСТОРИКІВ І КРАЄЗНАВЦІВ, ЖУРНАЛІСТІВ, ЩОБ РОЗКРИВАТИ МИНУВШИНУ, — ЦЕ ПОДВИГ»
Ділився своїми думками з приводу передвоєнних подій у Донецьку і декан філологічного факультету Володимир МОЗГУНОВ: «На Вінниччині є таке поняття, як «розумний дощ». Так називають той дощ, який не руйнує, а несе користь. Його вода не стікає бурхливими потоками, вимиваючи все на своєму шляху, а тихо й водночас потужно живить землю. От саме таким «розумним дощем» була ця зустріч: тихо, спокійно, без екзальтації та надриву з нами говорила Лариса Івшина — Жінка, Дружина, Журналіст, — і послідовність цих окреслень можна міняти місцями, тому що розділити їх важко, як визначити, кого у ній більше. Головне — все з великої літери. — Жінка. Вишукана й витончена у своєму голосі, одязі, зачісці... Це той випадок, коли не тільки чоловіки, а й жінки дивляться не із заздрістю чи зловтіхою, а із захопленням (переконався в цьому, коли чув «охи» та «ахи» своїх студенток про неї, виходячи з аудиторії, в якій вона говорила). Дружина. У найбільшому наближенні до первинної української семантики цієї лексеми — друг і соратник! А в її випадку все це у двадцятому (а може, й сотому) ступені. Тому що він із когорти тих, кого земля народжує раз на покоління. Спробуйте такому бути другом і соратником... А вона не спробувала, вона змогла! Журналіст. Для кожного з нас, навіть тих, хто «просто людина», — журналіст — це «коли говорить гарно». У неї жодного зайвого слова, у неї жодної недоречної інтонації, у неї все точно і влучно, у неї різко й доречно, але при цьому її слово не принижує і не знищує, її слово допомагає людині зануритися у власну людськість, допомагає жити, а не існувати. А тепер давайте спробуємо розставити все це за принципами пріоритетності. Я спробував це зробити. У мене не вийшло. Мабуть, через те, що у вівторок я мав щастя спілкуватися з Людиною...»
Прикметно також, що попри те, що ректор університету Роман Гринюк у День «Дня» у Вінниці головував на спецраді із захисту дисертацій, він знайшов кілька хвилин свого часу, щоб привітатися з Ларисою Олексіївною. Окрім цього, передав їй подарунок у стилі «Дня» — дизайнерську картину, яку створили студенти закладу. Оригінальність її у тому, що на одній половині зображений собор у Донецьку, а на другій — собор у Вінниці. Досить символічно і трепетно.
А ось що кажуть самі студенти.
«ТРЕБА НЕ БОЯТИСЯ СПІЛКУВАТИСЯ...»
Аліна БУРОВА, магістр ДонНУ імені Василя Стуса:
— Україну багато років штучно розділяли на два полюси — східний і західний, годували людей хибними переконаннями одне про одного, лякали бандерівцями, прикривалися словами про долю шахтарського краю. Все це призвело до того, що українці перестали спілкуватися — міжрегіональний діалог зник. Зараз активні та свідомі українці намагаються відновити цей діалог. І є певні досягнення: ми перестали боятися одне одного, але упередження залишилися. Завдяки зустрічі та спілкуванню з Ларисою Івшиною мені спало на думку, що задля того, щоб порозумітися, ми повинні, по-перше, вивчити і зрозуміти історію України, а по-друге, пізнати одне одного.
Я одна з людей зі сходу, яких війна закинула далеко від рідного дому. Мені випала унікальна нагода — пізнати мешканців інших регіонів, побачити спільне та відмінне між нами. Щоби побороти упередження, які створювалися роками, треба не боятися спілкуватися між собою, обмінюватися звичками, культурним та історичним досвідом між регіонами. Газета «День» та її численні проекти допомагають бачити Україну та її людей із різних боків, саме це сприяє налагодженню національного діалогу в нашій країні. За що велика вдячність головному редактору і журналістам «Дня» в усіх регіонах, ви робите велику справу.
«ЗАРАЗ НАСТАВ ЧАС ШВИДКО ПРИЙМАТИ ЯКІСНІ РІШЕННЯ»
Наталя ПАРАМОНОВА, магістр ДонНУ імені Василя Стуса:
— Я впевнена, що життя цілеспрямовано працює на мене. Воно раз у раз переконує: той виток розвитку та світопізнання, який є актуальним та який відбувається саме зараз, підтримується висотою думки Великих людей. І це не пафос. Тому думки пані Лариси, які вона вклала у мою свідомість, — справді надзвичайної ваги. Саме зараз. «Якщо не працювати над молодим поколінням, то воно автоматично не видасть результату». Хоч би як нам хотілося думати, що діти, мабуть, житимуть краще за нас — не будуть. Дива не станеться. Бо це цілком і повністю залежить від нас, від нашого розуміння простої істини: насіння дає плід за родом своїм. Чим наповнюються батьки і що передають нащадкам, тим вони й стануть. Незнання своєї справжньої історії не дасть змоги зробити правильні висновки і спрямувати подальше життя таким чином, щоб не передавати у спадок одні й ті самі граблі. Зараз настав час швидко приймати якісні рішення. Рішення, які вплинуть на наше майбутнє, але які ми повинні втілювати вже сьогодні. Яку країну я передам у спадок моїм найріднішим та найулюбленішим? Який спосіб мислення? Який ціннісний апарат? Яке сьогодення? Сьогодні я купую «Україна Inсognita». Завтра — «Силу м’якого знака». Післязавтра — «Екстракт 150» та «Екстракт +200». Адже «великі книги задають високу планку», каже Лариса Івшина. І лише після цього віра у світле майбутнє моїх дітей та моєї країни буде не марною.
«КРАЇНІ ПОТРІБНА НАЦІОНАЛЬНА МОДЕРНІЗАЦІЯ»
Анастасія СКЛЯРЕНКО, студентка філологічного факультету ДонНУ імені В. Стуса, спеціальність «журналістика»:
— «Україні потрібна ідеологія Липинського», — наголошувала Лариса Олексіївна під час зустрічі. Вона акцентує увагу на тому, що суспільство нездатне долучатися до політичного процесу вчасно, доводячи ситуацію до критичного стану. Країні потрібна національна модернізація. Лише здійснюючи реальні кроки, ми досягнемо мети. Одне з головних питань, які ставить перед нами головний редактор «Дня»: «Чи правильно ми боремося за свою національну ідею?». Зміни в Україні мають стати видимим механізмом, щоб громадяни бачили: відбувається боротьба з корупцією, бюрократією, і державні інститути насправді працюють. Методами «налагодження» в Україні національного діалогу можуть стати: політична соціалізація, забезпечення пріоритету загального інтересу над приватним, становлення ефективної політичної еліти, створення соціально-економічних програм та реальних шляхів їхньої реалізації. Серед названого немає нічого неможливого для того, щоб Україна стала консолідованою демократією з динамічною економікою і суспільство почало брати активну участь у політичному житті країни. Тому для нас головне — рухатися у правильному напрямку.
КНИЖКИ «Дня» УЖЕ ЧИТАЮТЬ У ВІННИЦЬКИХ ШКОЛАХ
«Життя без книги — хата без вікон», — словами Дмитра Павличка зустрічає мене завідувачка бібліотекою Вінницького технічного ліцею Таміла ГОЛОВАЩЕНКО. Вона не була присутньою на зустрічі з Ларисою Олексіївною у Вінницькій міській раді, яка за підтримки Благодійного фонду «Подільська громада» придбала книжкові комплекти з Бібліотеки газети «День» для вінницьких шкіл. Але вже наступного дня облікувала їх і розмістила на почесному місці — під портретом Шевченка. Каже, що обрала саме цю книжкову полицю недаремно, бо «найновіші» книги історичного та науково-публіцистичного характеру в бібліотеці датовані... 1993 роком. І книги «Дня» — це довгоочікуваний подарунок.
«2015 року ми готували конференцію до дня смерті Михайла Драгоманова, тоді зіткнулися з тим, що у нас немає жодної книжки, яка була б присвячена цій величній постаті. Попросили допомоги в Центральній міській та обласній бібліотеках, але й там розвели руками. Тоді ми почали вишукували інформацію по крупинах, щоб хоч якось представити, донести інформацію до дітей. І уявіть мій сьогоднішній подив, коли вчитель історії приносить мені книгу «Бронебійна публіцистика. Михайло Драгоманов»... Направду, я ледь не заплакала, — зізнається Таміла Головащенко. — Наші діти дуже хочуть читати нову літературу, нестандартну, і ми не можемо задовольнити їхні потреби, немає фінансової можливості. Нові книжки до бібліотеки приносять вчителі, які приїздять із конференцій, але ніхто книжок нам досі не дарував. Тому в мене сьогодні свято зі сльозами на очах. Інакше й не скажеш».
«По-іншому і бути не могло, бо тільки ідейним людям, які знають свою мету й кінцевого споживача, до снаги реалізовувати такі просвітницькі проекти, які робить «День», — приєднується до розмови вчитель історії Вінницького технічного ліцею Марта КРАВЧЕНКО. — Це фактично дослідження історії по-новому, це новий погляд на нашу історію з відкритими очима. Я погоджуюся з думкою Лариси Івшиної, яка на зустрічі в мерії розповідала, що потрібно правильно, розставляючи орієнтири, показувати дітям поступ історії. Я, наприклад, досліджувала, як подавали той чи інший епізод в історії України в різних регіонах України і дійшла висновку, що одні й ті самі події ми, вчителі історії, показуємо по-різному, хоча у всіх одна міністерська програма. Але після розмови з Ларисою Олексіївною зрозуміла, що все залежить від вчителів, які мають орієнтувати своїх учнів сприймати історію з української патріотичної позиції, щоб «зійшло» те, що потрібне Україні».
Більше пощастило у «книжковому» питанні школам, які розташовані у центрі міста, оскільки саме їх часто використовують як інтелектуальні майданчики для проведення педагогічних конференцій та мовно-літературних конкурсів.
«Наша школа приймає Міжнародний конкурс імені Петра Яцика. Одного року до нас приїхав добрий друг школи, який домовився з Лігою меценатів, і нам подарували позапрограмні книжки. Можна сказати, пощастило, — розповідає заступник директора з виховної роботи школи №3 Леся ШАПАВЛЮК. — Торік ми закупили твори класиків української літератури, які вивчаються у шкільній програмі. Але, до речі сказати, всі ці книжки є в домашніх бібліотеках, тому діти не часто їх запитують. А от представлені книги Бібліотеки «Дня» — рідкість. Я ще не встигла їх усіх прочитати, але перше враження він перегляду — це нешаблонний погляд на Україну у світовому розрізі. Тобто завдяки цим книгам світ може більше дізнатися про Україну. І водночас вони дають змогу — ні, змушують! — нас, українців, зрозуміти себе».
«Бібліотека фізико-математичної гімназії № 17 пріоритетом у своїй діяльності вважає виховання патріотизму читачів, який ґрунтується на знанні історико-культурних традицій народу, високій національній свідомості. Але української літератури, яка б викликала бажання досліджувати свою історію, зберігати історичні традиції, культурні та моральні цінності нашого суспільства, формувати громадянську позицію, в нашій бібліотеці не вистачає. І тому дуже вчасною була акція «Подаруй Бібліотеку «Дня» рідній школі», завдяки якій ми отримали книги, які на перший погляд дуже різні, але об’єднані єдиною ідеєю: вірою в майбутнє України, в те, що українська книжка поступово відвоює свого читача, — каже завідувачка бібліотеки «Фізико-математичної гімназії № 17 ВМР» Алла ЛАМПІГА. — Всі книги — важливі, цікаві, актуальні. Адже саме вони «цементують» українців, а не нав’язаний ззовні вимір сучасної історії. Придбання цих книг стало можливим завдяки міському голові Сергію Моргунову, головному редактору газети «День» Ларисі Івшиній та Фонду «Подільська громада». Я вважаю, що учні нашої гімназії тепер відчують себе частинкою історії. Така література сприятиме стимулюванню творчого потенціалу учнівської молоді, стане мотивацією для її подальшої дослідницької діяльності, бажання досліджувати історію України».
І на завершення — ще одна ремарка. Відвідуючи Вінницьку міську раду, Лариса Івшина була приємно вражена «Прозорим офісом», дитячою кімнатою «Смайлик» та... роялем, який того дня самотньо стояв у кутку холу. Але саме він щотижня стає головним героєм арт-заходів, які перетворюють міську раду на концерт-хол або виставкову залу. Тож про ці та інші ініціативи міського голови Вінниці читайте уже незабаром на сторінках «Дня».
