«Ввечері 27 вересня 2014 року поблизу селища Сари-су у Білогірському районі Криму біля магазину на трасі до Ісляма та Джевдета під’їхав синій Volkswagen Transporter. Звідти вискочили кілька людей без розпізнавальних знаків, у чорному одязі, і затягнули хлопців до машини. Автомобіль поїхав у невідомому напрямку, і з того часу вже три роки невідомо, де вони», — розповідає Євгенія Андреюк, заступниця координатора громадської організації «Крим SOS».
Схоже на страшну казку, але такі сьогодні реалії життя на анексованому півострові. Днями біля посольства Росії в Україні провели 15-ту акцію «Де Ервін?», присвячену зниклим безвісти у Криму. Вона організована громадською організацією «Крим SOS» і проходила в межах інформаційної кампанії Find&Free. Назва регулярної акції відсилає до викрадення на півострові кримськотатарського активіста Ервіна Ібрагімова 24 травня 2016-го, що і стало поштовхом до першого пікету.
БІДА ЗГУРТОВУЄ
18-річний на момент викрадення Іслям Джеппаров є сином, а 23-річний Джевдет Іслямов — племінником Абдурешита Джеппарова, відомого ветерана національного руху кримських татар. Після викрадення хлопців він ініціював створення Кримської контактної групи з прав людини.
«Абурешит-ага є знаковою фігурою у кримськотатарській спільноті, й одразу після викрадення його сина і племінника багато людей почали приходити до його дому, готові хоч до якихось дій, — говорить Євгенія Андреюк. — Щоб спрямувати це у конструктивне русло, Абурешит-ага запропонував створити контактну групу. Серед її цілей була підтримка зв’язку з де-факто владою Криму, щоб вони могли розповісти хоч щось. Наскільки знаю, відбулось чотири таких зустрічі, про якісь конкретні результати мені невідомо. Можливо, вони були, але непублічні. Після цього, наскільки знаю, де-факто влада півострова перестала виходити на контакт. А ця група почала багато працювати з документуванням усіх порушень».
Головна мета викрадень — залякати тих, хто проти окупації півострова. Те, що коїться, справді жахає, але, з іншого боку, гуртує людей. «Одна з тенденцій останніх півтора року — такі ініціативні групи з’являються у Криму активніше, і ми тут намагаємось їх підтримувати, — додає Євгенія Андреюк. — Крім групи, ініційованої Абдурешитом-ага, є кілька груп навколо адвокатів та правозахисників, зокрема Еміля Курбедінова та Едема Семедляєва. Є групи, більше орієнтовані на соціальну допомогу, наприклад, «Кримська солідарність» — там збирають кошти на виплату штрафів активістами, підтримують родини політв’язнів. Є ініціатива «Наші діти» Лілі Бурджурової, орієнтована на допомогу їх дітям».
«НЕГАЙНА РЕАКЦІЯ ХОЧ ЯКОСЬ ЗУПИНЯЄ БЕЗКАРНІСТЬ»
За даними «Крим SOS», 18 громадян України, зниклих у Криму, досі не знайдено. Шістьох знайшли мертвими, двох виявили у місцях несвободи — згодом їх засудили за політично вмотивованими звинуваченнями. На підставі аналізу, проведеного правозахисниками, встановлені факти, що вказують на участь державних органів РФ у скоєнні цих злочинів. Де-факто влада Криму ці злочини зазвичай не розслідує.
Інший важливий документ у цьому контексті — нещодавній звіт Управління Верховного комісара ООН з прав людини «Ситуація з правами людини в тимчасово окупованих Автономній Республіці Крим та місті Севастополь (Україна)». «Цей звіт, як і всі інші, зроблені міжнародними організаціями, насамперед забезпечує широку увагу, — коментує Євгенія Андреюк. — Негайна реакція хоч якось зупиняє безкарність і свавілля. Коли у Криму когось заарештовують, а потім від уряду Америки приходить нота протесту, з’являється розуміння, що Росія робить це на виду у всіх. Залученість міжнародних організацій дає змогу створити об’єктивну оцінку того, що відбувається. Цей звіт також важливий тим, що робиться у рамках Резолюції Генасамблеї ООН щодо прав людини в Криму, прийнятої торік у грудні. Цей звіт підтверджує — ситуація з правами людини на півострові погана. Це може бути підставою для створення у подальшому міжнародної моніторингової місії у Криму».
У звіті структури ООН йдеться про десять зниклих безвісти на півострові. «Ми сподіваємось налагодити комунікацію з Управлінням Верховного комісара ООН з прав людини і зрозуміти, чому так відбувається, — каже представниця «Крим SOS». — У звіті не зазначали прізвищ зниклих, тільки їхню етнічну приналежність. Не виключаємо, що структурі ООН як міжнародній організації потрібне конкретне посилання на конкретні факти, на те, що до зникнень причетні структури влади. По низці справ, які ми враховуємо як насильницькі зникнення, таких фактів немає — людина вийшла і пропала. Але, наприклад, це відбулось у період, коли були інші викрадення, і ми включаємо ситуацію у свій список».
«ВИКРАСТИ МОЖУТЬ БУДЬ-КОГО»
Сьогодні активісти «Крим SOS» працюють над тим, щоб у родин зниклих була підтримка адвокатів — як на материковій Україні, так і на півострові. «З нашого спілкування з такими родинами стає зрозуміло, що часто у них на руках немає жодних документів, немає розуміння того, чи йде слідство. Тому ми активно працюємо над тим, щоб у Криму були адвокати, які могли б щоденно стежити за ситуацією, смикати слідчих, щоб розслідування велись хоч якось. І щоб на материку були адвокати, які могли б супроводжувати ці справи у прокуратурі Автономної Республіки Крим (зараз працює в Києві. — Авт.)», — пояснює Євгенія Андреюк. Також правозахисники співпрацюють із міжнародними організаціями, зокрема, готують справи щодо зниклих для Європейського суду з прав людини. Одна з перших на черзі — викрадення Ервіна Ібрагімова.
Справи, які більш-менш широко обговорюються, стосуються активістів. Але жертвами стають не лише такі люди. «У перші півтора місяця після анексії здебільшого викрадали активістів, а з вересня 2014 року почали зникати і пересічні люди, — зауважує Євгенія Андреюк. — Це відображає тактику залякування. Бо коли можна викрасти пересічну людину, яка не привертає уваги, — це жахає. Значить, можуть викрасти будь-кого і будь-де. Це активно використовується силовиками при неформальних погрозах».
На останній акції під російським посольством активісти сіли навколо мапи Криму і запускали дзиґи. Дитяча забавка мала невеселий підтекст: коли викрадають людину, життя її близьких наче зупиняється, усі почуття і думки обертаються по колу, навколо одної страшної події. Ці думки, почуті під час спілкування з рідними зниклих, теж зачитували під час акції. Наприклад: «Не хочу ні з ким про це говорити. Все одно це марно. Перестала говорити з людьми про це. Все одно ніхто не допоможе. Як була одна з цим, так і залишилась. Всім все одно». Прокляте мовчання — тих, хто божеволіє від невідомості, і тих, кому під силу це припинити.
