У гіркі моменти, коли дізнаєшся про втрату близької людини чи друга, — як самозахист від розпачу, одразу включається — ПАМ’ЯТЬ. Ти миттєво згадуєш усі короткі яскравості зі спілкування, спільно проведеного часу, навіть дрібнички спливають зримо й чітко:
...Ми — студенти факультету журналістики Київського державного університету імені Шевченка (його «жовтого» корпусу, що є принципово-важливо). Ігор Куценко — із приїжджих, як і багато хто з нас. Але його шляхетність, гонор, ставна «порода» змушували засумніватися навіть киян: справді цей хлопець приїхав із провінції чи прикидається? Ця якість давала йому однаково зблизитися, як і з приїжджими студентами (сам бо — родом із Черкащини) так само й зі столичними.
У міру саркастичний, поміркований, з тонким почуттям гумору, а ще — фанатичний знавець і шанувальник усього польського (чомусь), — Ігор вирізнявся, вирізьблювався з-поміж нас. Пригадую перші слова польською почув саме від нього, як і отримав з рук в руки красиві глянцеві польські часописи, що він їх також десь добував... Ніколи не запитував про його захоплення Польщею (це було в нього так органічно)!
...На першому курсі певний час ми мешкали в одній кімнаті й особливості Ігоревого характеру та звичок я мав можливість спостерігати щодня. Він був наче й з усіма але водночас — тримався осібно.
Ігор одним із перших на курсі показав приклад, як можна вдало одружитися на однокурсниці (Зіна Пшенична), а надто — вірно любити свою єдину жінку все життя! Згодом ніхто вже не уявляв їх одне без одного на усіляких імпрезах, зібраннях, зустрічах однокурсників...
...Якось довелося побувати в гостях у Куценків (у Кіровограді), куди вони обоє отримали направлення після університету. Пригадую, як Ігор хотів справити добре враження на це місто і, як воно в мене «не справлялося»... Пізніше він надіслав номер кіровоградської газети, в якій тоді працював, з моїми сумними «одкровеннями» про Кіровоград, зокрема, висловлений жаль зі знущання сталінсько-хрущовських архітекторів, які заполонили навіть центральну частину однотипними нецікавими «коробками»... Вчувалося в тому матеріалі, що Ігор із висловлюваннями погоджувався і, що йому самому було затісно в цьому місті...
...Переїзд Куценків до Києва. Хай нечасті, але завжди приємні зустрічі на якихось оказіях. Ігор певний час працював у «Дні», співпрацював з іншими ЗМІ, постійно шукав себе. В останні (не віриться!.) дні мав професійні відносини з Національною спілкою журналістів України.
...Коли почув про жахливу новину, яку повідомила Зіна, дружина Ігоря Куценка, на своїй сторінці у «Фейсбуці», що чоловік раптово помер від серцевого нападу на Черкащині, провідуючи хвору маму, — одразу зайшов на Ігореву (іще живу) сторінку на «Фейсбуці»...
Із найсвіжішого: «7 жовтня, 2015-й. МАЛА БАТЬКІВЩИНА притягує, коли... на асфальті не достає фарб і емоцій? ВАТУТІНЕ. ЧЕРКАЩИНА, ОСІННЄ БУЯННЯ НАПІВТОНІВ». (Авторську орфографію збережено).
...Й одне з останніх повідомлень Ігоря Куценка (за 10 жовтня 2015 р.) Це — перепост відеокліпу українського гурту «Гайдамаки» з назвою «ТІЛЬКИ ЛЮБОВ ЗАЛИШИТЬ ТЕБЕ ЖИВИМ...». Пісня починається зі слів: «Світло долає темряву і — ховається страх...»
Усе в цьому світі символічно.
Микола ГРИЦЕНКО, однокурсниці з «Дня» — Лариса ІВШИНА та Ганна ШЕРЕМЕТ
