Документальну стрічку демонструватимуть 21 березня у головному корпусі «Львівської політехніки». Про це «Дню» розповіли у Львівській національній галереї мистецтв імені Бориса Возницького.
Фільм створили земляки Героя України — дубенчани. Знімальна група із міста Дубна працювала у Львові — у Галереї мистецтв, в Олеському, Золочівському та Підгорецькому замках, в інших філіях ЛНГМ. Також — у місті Винники, яке підпорядковане Личаківському району Львова, де колись вчителював і розпочинав працю як краєзнавець та музейник Борис Возницький. А ще — на Рівненщині, у селі Ульбарів, де народився Борис Возницький, та в самому Дубні.
Отже, фільм «Золота підкова Бориса Возницького» — це не тільки розповідь про замки Галичини, якими академік опікувався чи не все своє життя, а й історія родоводу Бориса Григоровича Возницького, його коріння. До сценарію ввійшли матеріали з особистого архіву Возницького, які надала його донька — реставратор, екс-директор ЛНГМ Лариса Разінкова-Возницька.
Автор ідеї — архітектор Олег Супрун, який звернувся до подружжя краєзнавців та письменників Любові та Миколи Пшеничних з пропозицією написати сценарій. Режисер фільму — Микола Величковський.
Ідею схвалили райдержадміністрація та мерія міста Дубна. А кошти на реалізацію проекту надав екс-голова Львівської облдержадміністрації Микола Кміть.
Нагадаємо, мистецтвознавець, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, академік Української академії мистецтв, заслужений працівник культури України та Польщі, президент Українського національного комітету Міжнародної ради музеїв, Герой України Борис Возницький (1926—2012) працював у Львівській картинній галереї з 1960 року. Був ініціатором створення туристичного маршруту «Золота підкова», до якого увійшли Олеський, Золочівський, Підгорецький і Свірзький замки. Він жив роботою і загинув так, як жив — дорогою до Поморянського замку. Трагедія сталася 23 травня 2012 року. Борисові Григоровичу було 86 років.
Його знали і шанували музейники не лише України — всього світу. Інакше й бути не могло, бо за плечима патріарха музейної справи — понад 60 років самовідданої праці, покладеної на вівтар збереження національної культури. Хтось навіть намагався порахувати, скільки пам’яток він врятував, і цифра вийшла неймовірна — майже сорок тисяч.
