Пророчі слова Ліни Костенко: «При майстрах якось легше. Вони — як Атланти. Держать небо на плечах. Тому і є висота». Сьогодні вночі Україна втратила одного із своїх Атлантів — відійшов у вічність Іван Михайлович Дзюба. Водночас його колосальний внесок у розбудову незалежної України, в усвідомлення громадянами власної ідентичності та переосмислення нашої культури сформував ту висоту, яку ми маємо тепер підтримати.
Український літературознавець, дисидент радянських часів, Герой України, академік НАН України, один із співзасновників «Народного руху України», автор численних досліджень, публікацій, учасник ініціативної групи «Першого грудня», автор і друг газети «День»... — цей перелік невичерпний, бо за кожним пунктом — віхові вчинки для становлення держави й розвитку нашої культури.
А праця «Інтернаціоналізм чи русифікація» (1965) стала легендарною не тільки для України, а й для усього СРСР і набула широкого розголосу у світі. Як пояснював внесок цієї праці доктор філологічних наук, професор, засновник «ЛітАкценту», постійний автор і друг «Дня» Володимир Панченко: «Система аргументів І. Дзюби була настільки разюче переконливою, що в того, хто прочитав його працю, не могло залишитися ніяких сумнівів: так, «інтернаціоналістська» політика в СРСР спрямована на «злиття націй», на формування радянського народу як якоїсь «безнаціональної» маси, на відтворення лихої практики часів «єдино неділимої» з її колоніальними рефлексами. «Нація переживає кризу», — доводив І. Дзюба, скрупульозно показуючи саму механіку творення цієї кризи тодішніми «інтернаціоналістами». По суті, він узяв на себе нелегку ношу адвоката України й українства, який показував цілому світові «голого короля».
Есесерівська національна ідилія в інтерпретації І. Дзюби виявлялася драмою української нації, знекровленої багаторічним «перемелюванням» її на жорнах всерадянської русифікації... У Х розділі («Русифікація і механізми русифікації») І. Дзюба обґрунтовував надзвичайно принципову думку про те, що одним із елементів русифікаторської політики є ослаблення української культури, перетворення її в щось другорядне й малоцікаве. Яскраві національні культурні явища об'єктивно несли в собі небезпеку для інтернаціоналізму по-радянськи, оскільки були демонстрацією сили, самобутності, духовного здоров'я нації. Радянський же «інтернаціоналізм» робив ставку на вивищення російського. У трактаті наведено чимало прикладів штучного «відведення крові від української культури», гальмування її розвитку, стимулювання провінційності».
Водночас ця праця 1965 року — лише одна із зірок у сузір’ї досліджень, публікацій і громадської діяльності Івана Михайловича. Як розповів він 2011 року в інтерв’ю газеті «День»: «Коли мене зараховують до шістдесятників, я протестую. Кажу, що 1960-х я був шістдесятником, 1970-х — сімдесятником, 80-х — вісімдесятником і так далі. Хочу якось зростати, не стояти на місці». І його зростання — шлях тривалістю в життя, адже, попри проблеми зі здоров’ям, Іван Михайлович все одно продовжував працювати та стежити за літературним процесом і суспільно-політичним життям.
Тимченко Микола. Правильна черга. Іван Дзюба дає автографи
Більший за легенду
Так називалась остання, коли не помиляюсь, книга Івана Дзюби (за спільного авторства з дружиною, Мартою) — про свого друга Сергія Параджанова.
А він і сам був легендою, яку переріс давно...
Сергій ТРИМБАЧ
Ще студентом прочитав я статті Дзюби, уперше. Потому підпільну тоді книгу «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (більша, аніж легенда про неї). Про нього розповідали мало не пошепки — захоплювались, а хтось, траплялось, і засуджував. Пригадую збори Народного руху, десь на початку 1990-х, на яких він попросив деяких (пізніше їх стали називати «корисними ідіотами») не звинувачувати російськомовних людей у тому, що вони говорять «мовою сусідньої держави». Ну хоча б тому, що це їхня рідна мова, це по-перше. А по-друге, подібні звинувачення налаштовують людей проти України і проти самої української мови. Тут треба працювати тонше, делікатніше, але неодмінно послідовно... Боже, як кричали із залу, замало не «зрадником» називали. А він же мав рацію.
Я і сам на нього кричав одного разу, про що соромно досі згадувати. Ще він не був міністром культури, а я, просто посеред вулиці, кричав про те, що повернули ми кудись не туди, здобута Незалежність набуває якихось викривлених, іноді потворних форм. Дзюба стояв і слухав мене. Я говорив йому усе це так, ніби він був у цьому винен.
А коли став міністром — запросив мене до участі в роботі міністерської колегії. Навіть, було й таке, разом з Миколою Жулинським, тодішнім віце-прем’єром, умовляв стати заступником міністра культури з питань кіно. Я відмовився — не моє це покликання. А хіба бути міністром його покликання? Зовсім недавно, на відзначенні свого 90-річчя (у невеликому родинно-дружньому колі), Іван Михайлович розповідав, якого терпіння вимагала від нього та міністерська одіссея. «Кожного ранку я прокидався з думкою «ну коли ж це скінчиться, коли?».
Так, але ж як і з якою наполегливістю пер він того плуга. Стількох молодих, нестандартно мислячих людей покликав під свої знамена... Думати про те, як вибудувати стратегію розвитку національної культури, стільки разів упродовж своєї історії упослідженої і ураженої. Як створити нові інституції в культурі — те, до чого дібрались тільки зараз, в останні роки. Яким чином стимулювати розширення жанрово-стильового поля в літературі і мистецтві...
Майже все це лишилось тоді нереалізованим, Все це новим господарім життя було не дуже цікаво. Пацани заходились робити куди цікавіші для них справи — системно грабувати країну. Таких, як Дзюба, почали витискати із влади.
Тільки ж не могли вони забрати в нього іншу владу — над інтелектуальним людом. Він був і вже лишиться назавжди справжнім для них авторитетом. Таких, як Дзюба, не буває багато, таких завжди — одиниці.
Іван Михайлович просто жив, просто працював. Не роблячи з цього дешевого цирку, як це трапляється, не стаючи у позу пам’ятника чи чогось іншого, неодмінно з бронзи чи якого «благо-родного» металу. Ні посади, ні звання, ні слава жодним чином чином на нього не впливали.
Академік Дзюба являв собою приклад культуролога справді універсального за своїми професійними зацікавленнями та вміннями. Цей універсалізм узагалі є однією з питомих ознак покоління, яке дістало ймення Шістдесятників. Прикладом цього є робота Дзюби в кіно, у просторі екранної культури.
Скажімо, він був одним із тих, хто визначив радикальний поворот Сергія Параджанова від комуністично-ілюзійного кіно до мистецтва, вибудуваного на інтуїтивних пізнаннях народної культури, народної міфології. Параджанов називав імена тих, хто визначив його поворот до «Тіней забутих предків» — першим назвав Івана Дзюбу. Дзюбу, який потім не раз відважно захищав пошуки і досягнення нового українського кіно...
Те, якою стала українська гуманітаристика упродовж останніх десятиліть, багато в чому визначається працею Івана Дзюби. У цій констатації жодного перебільшення!
Сумно, невимовно сумно прощатися з Іваном Михайловичем. Тільки ж попереду нові зустрічі з ним — осягнення його спадщини, власне культурної, наукової, триватиме ще багато літ!
Символічний «знак доби»
Іван Дзюба протягом п’ятдесяти років тримав руку на пульсі епохи
Микола ЖУЛИНСЬКИЙ
Іван Дзюба. Камертон, діагностик, моральний оберіг покоління — так назвала цю феноменальну постать у нашій культурі, якій випало жити, творити і боротися у двох століттях, Ліна Костенко.
Більше як пів століття Іван Дзюба був одним із найяскравіших інтелектуальних лідерів національного духовного відродження України другої половини ХХ і початку ХХІ століття. Подвижницька праця літературного критика, вченого-філолога, публіциста, міністра культури, академіка НАН України вражає огромом витвореного, замисленого, проаналізованого, реалізованого. Він змушений був розриватися «між культурою і політикою» — таку назву має одна з його робіт, бо сама доба викликала цього енергійного порушника соцреалістичного літературного застою на політичну передову.
На прем’єрі фільму «Тіні забутих предків» у 60-х роках Іван Дзюба оголосить протест проти арештів української інтелігенції, у Бабиному Яру виступить проти світової хвороби — чуми антисемітизму, а на Всесвітньому форумі 2006 року, присвяченому річниці масових розстрілів у Бабиному Яру, об’єднає трагедії двох народів — Голодомор і Голокост. Один з лідерів шістдесятництва Євген Сверстюк згадував: «Не було українського імені, яке б так часто і повсюдно згадувалося, особливо в 60-ті й на початку 70-х». Закономірно, що Іван Дзюба, який не раз стверджував, що «політичних амбіцій ніколи не мав, але ж саме життя невблаганно штовхало до політики», став прапором «шістдесятництва» поряд з Іваном Світличним, Євгеном Сверстюком, Василем Стусом.
Восени, а саме у вересні 1965 року, І. Дзюба готує трактат «Інтернаціоналізм чи русифікація?» і разом з листом до найвищого партійного керівництва УРСР, у якому просить пояснити причини «невсипущих, безжалісних і безглуздих переслідувань національно-культурного життя» в Україні, відсилає цю працю за адресою. Майже триста сторінок ґрунтовного дослідження, в якому на фактах, цифрах, свідченнях людей, на цитатах так званих класиків марксизму-ленінізму розкриває суть партійно-радянського фарисейства, лицемірства, іменованого інтернаціоналізмом, а насправді — великодержавного шовінізму, системної русифікації.
Це розвінчування русифікаторської політики Москви «увінчалося» для дослідника «ленінської національної політики» та наслідків її «спотворення» виключенням із Спілки письменників України, арештом, слідством, перебуванням протягом одного року й десяти місяців у внутрішній тюрмі КДБ УРСР, судом і засудженням до п’яти років концтаборів і п’яти років заслання. Далі — настирливі вимучування хворого на туберкульоз, психологічно та фізично знесиленого перебуванням у тюремному ізоляторі гіпертоніка написати заяву про помилування.
До Сибіру Івана Дзюбу не відправили. Але й друкуватися не дозволили — тоталітарна система прагнула «загасити» його ім’я, вилучити із літературного й суспільного життя України. П’ятнадцять років — із 1971-го по 1986-ий — він не мав можливості писати про українську літературу. Дозволено було прославляти, хвалити те, що відповідало ідеологічним критеріям режиму, але Іван Дзюба не поривався віддячувати за прощення панегіриками на честь «мудрої ленінської національної політики СРСР». А от про «літератури народів СРСР» говорити дозволялося. Писав багато в ті часи про літератури так званих «малих» народів, висвітлював історичну долю багатьох національностей Кавказу і Середньої Азії. «Це все народи зі своїм духовним світом, своїми духовними цінностями», — згодом скаже дослідник, який зумів відкрити оригінальне, не спотворене гримасами часто вимушеної ідейно-політичної мімікрії національне історичне і культурне обличчя цих народів.
У невеличкій книжечці «»Застукали сердешну волю...» (Шевченків «Кавказ» на тлі непроминального минулого)», виданої до 150-річчя з часу написання «Кавказу», Дзюба, як свого часу Шевченко, сказав безкомпромісну правду про кавказькі злочини імперської Росії у столітті дев’ятнадцятому і під кутом зору Шевченкового «Кавказу» осмислить нові — на зламі ХХ і ХХІ століть — злочини, нові війни новочасної російської імперії з гордим чеченським народом.
Іван Дзюба болісно сприймав усе те, що продукувала путінська пропаганда, що чинила Росія на колишніх теренах Радянського Союзу. У книзі «Донецька рана України» вмістив низку історико-культурних есеїв, у яких вихідець із Донеччини детально прояснює драматичну історію цього краю від перших десятиліть ХХ століття до днів сьогоднішніх, коли відбувається цілковита руйнація життєсфери Донбасу, коли бойовики-терористи так званих народних республік за хижими планами кремлівських стратегів та за участю зомбованої російської вояччини «зачищають» від усього українського окуповані ними території і зазіхають на інші. Роблять вони це неприховано, знавісніло, цей етноцид і лінгвоцид особливо не намагаються ідеологічно маскувати, як це робила комуністична влада.
Передбачливо сказав він свого часу: «Миру і спокою не буде ні в Україні, ні на Донеччині». Іван Дзюба на основі ґрунтовного «перечитування» драматичних сторінок історії Донеччини доводив: Донеччина — «український край, населений переважно українською людністю». Він закликав пізнавати цей край під кутом зору регіонального джерела наповнення національної культури, визначати донецьку складову української культури та усвідомлювати, «що Донеччина — органічна частина України, що вона робить величезний внесок не лише у створення економічної потуги України, але й в її духовність».
Парадокси нашого державотворення, гібридна війна путінської Росії, її неприхована агресія «змушували»-спонукали невтомного літературознавця «відключатися» від літератури і «впрягатися в політику». Із особливим натхненням і навіть з естетичною насолодою він спрямовував сатирично-іронічні стріли в бік сучасних «градо — і державотворців», політичних партій, різного роду негативних суспільних явищ і процесів. Дзюба буквально «вибухав» зі «зловредною дотошністю» різними памфлетами і фейлетонами на мерзоти української дійсності, демонструючи новий вид інтелектуальної сатири.
Зважаючи на сучасну драматичну ситуацію, зумовлену новим актом агресії проти України — визнанням путінською Росією так званих народних республік ДНР і ЛНР, слід згадати розвідку Івана Дзюби «До романтики революційного тероризму в російській та українській літературах». Далеко не випадково він вирішив дослідити ґенезу зародження революційного тероризму в Росії, його ідеологію, засоби і прийоми романтизації, причини переродження в терор державний, який більшовики не лише запровадили, але й витворили, за словами дослідника, «унікальне соціопсихологічне й естетичне явище — романтику чекізму». Дослідив не лише тому, що цивілізація зіткнулася нині з глобальним тероризмом, а передусім через те, що фінал романтики революційного терору зазвучав нині закликом «мочить в сортирах». Як бачимо, державний терор романтизується в Росії гібридно, сучасна російська література, кінематограф, публіцистика і журналістика щедро постачають матеріал для обґрунтування невтішних висновків про виведення Росією боротьби з «внутрішнім ворогом» у ранг відкритої боротьби з Україною, із європейською цивілізацією взагалі.
І все ж таки публіцистика — не визначальна сфера діяльності академіка Дзюби. Так, суспільствознавчі, державницько-політичні проблеми не залишалися поза його аналітично-критичною увагою, проте література, мистецтво, культура, мова, духовно-етична сфера загалом були завжди головним об’єктом його творчого занепокоєння, роздумів і вболівань.
Одну із своїх праць Іван Дзюба назвав так: «На пульсі доби». Символічна назва. Бо саме він, цей діагностик стану літератури, культури і політики протягом п’ятдесяти років тримав руку на пульсі епохи. Цей один з найавторитетніших діячів національного духовного і політичного відродження, інтелектуальний лідер України на межі тисячоліть був, є і залишиться символічним знаком доби, моральним авторитетом нації.
