Назву їй дали слова самого Бориса Клімчука, який двічі керував областю як голова Волинської облдержадміністрації: «Я — син Волинської землі». Він справді був великим волинянином, показавши приклад того, як можна займатися великою політикою, але ніколи не забувати, якого ти роду-племені.
Голова правління благодійного фонду «Рідна Волинь» Дмитро Глазунов, котрий і здійснив видання книжки спогадів, каже, що спочатку була інша назва: «Феномен Бориса Клімчука». Адже на державній службі він пережив, до речі, чотирьох президентів і десять складів урядів, був одним із довгожителів на посаді голови ОДА. Спочатку був задум створити просто добірку спогадів, але ці спогади виходять за межі звичайних згадок про спільну роботу, спілкування. Коли на посаді перебував Борис Клімчук, хоч би яка політична погода стояла в Україні, на Волині будували школи, лікарні, дитсадки, дороги, з’являлися нові музеї і реставрувалися приміщення діючих. Створивши фонд «Рідна Волинь», він щедро фінансував і спорудження церков, і численні соціальні проекти, був своєрідним «волинським Чикаленком». Борис Клімчук помер рік тому, 2 вересня. 3 листопада в Луцьку відбудеться вечір його пам’яті.
В одному з розділів книжки є звернення Бориса Петровича до людей різного віку, яке актуальне й сьогодні: «...Державним службовцям бажаю навчитися говорити правдиве «Ні!». Не можна людям обіцяти: «Ми колись зробимо, ми постараємось, ми придумаємо. Можливо». Треба казати: «Цього року ми не зможемо того зробити, бо не передбачено коштів. Ми не можемо задовольнити ваше прохання, бо воно протиправне». Треба давати чесні відповіді й не вводити людей в оману. Це дуже важливо. Плекати ілюзії ми не маємо права.
Всім українським політикам бажаю позбутися популізму і стати прагматиками — тоді є шанс здобути популярність.
Суспільству бажаю визначитися із зовнішньополітичним вектором. Як на мене, він має бути європейським. Нема чого з цього приводу дискутувати. Досить.
Тим, хто вже через поважний вік заслужив відпочинок, бажаю ще довгих років життя, уваги від молоді, яка завжди біжить-спішить, бо заробляє копійку і досвід. Треба знаходити час і їхати до літніх людей, доки вони ще живі. Я особисто шкодую за багатьма несказаними і невислуханими розмовами. Поховав тата і маму. До обох їхав із Вільнюса і встигав аж тоді, коли в хаті вже — люди, свічки... не договориш... Вчасно не добіг син, не дослухав, не дожалував. Шкодую про це. Доки батьки живі — спілкуйтеся з ними. Розумію, що через 100 років хтось на цьому місці скаже такі ж слова. Ми, українці, сильні нашим корінням, нашими родинними зв’язками. Щасливий той, хто їх має.
Тому всім — ще одне побажання: робіть усе вчасно, поки є така можливість, і нехай вам щастить!»
