В Україні — чергові мовні баталії. «День» уже писав і про розгляд у Конституційному суді подання 51 народного депутата щодо відповідності Конституції закону «Про забезпечення функціонування української мови як державної», і про не менш скандальний законопроєкт «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо навчання державою мовою в закладах освіти» нардепа Максима Бужанського, не ухвалювати який закликали навіть його однопартійці в «Слузі народу», не кажучи про низку Міністерств (див.). Активні громадяни готуються виходити на протест. А «День» пригадав, що схожі події розвивалися й улітку 2012-го, коли громадяни висловлювати незгоду з одіозним законом «Колісниченка-Ківалова». І саме ось ця повторюваність (і незмінна актуальність малюнка Анни Гаврилюк, яким ми ілюструємо і цю статтю) викликає запитання — а, може, ми не так боремося?
Цієї теми ми торкаємося і в іншому матеріалі цього номера (див. шпальти «Подробиць»), присвяченому 30-річчю Декларації про державний суверенітет України. Бо витоки сьогоднішніх проблем — мабуть, і там, у неправильній послідовності боротьби. Тож ми запросили до відкритої дискусії відомого українського мовознавця, доктора філологічних наук, професора, директора Інституту української мови НАН України Павла ГРИЦЕНКА:
«СЬОГОДНІ ТРИВАЄ ДУЖЕ ГЛИБОКА БОРОТЬБА ЗА УДЕРЖАВЛЕННЯ ПО-СПРАВЖНЬОМУ ДЕРЖАВИ УКРАЇНА»
— Здобуття незалежності Україною як державою у 1991 році — це не була зміна лише назви держави. Там уже закладався глибинний розкол щодо зміни вектора геополітичної орієнтації — спершу несміливо, за тих умов. коли ще і тоді могла пролитися кров (пригадаймо приїзди під час ГКЧП і депутата СРСР Валентина Вареннікова, й інших, які тисли), бо ж ми маємо оцінювати це з позиції тих реалій, які були тоді, а не сьогодні, — переконаний Павло Юхимович. — І коли ми оцінюємо, то бачимо, що українська еліта й інтелігенція, в першу чергу українськоцентрична — зорієнтована на Україну, на побудову незалежної держави — діяла в тих умовах максимально й обережно, щоби не пролити кров, і водночас дуже послідовно і наполегливо. Зрештою, тому ми й маємо Україну незалежною. і неправда, що за незалежність ми не заплатили велику ціну. Століттями — і у ХХ-му, і на початку ХХІ-го ми платимо велику ціну. Я б не хотів, щоб у такому ключі в нашому суспільстві і далі оцінювали, що це ніби «впало з неба». Нічого подібного! Гулаги були переповнені українцями — це люди, які віддавали свої життя, здоров’я і кращі роки українській ідеї.
Те, що одразу не можна було за всіма напрямами будувати Україну, — теж самоочевидно. Тому що були речі, приховані і від зовнішнього спостереження, і можливості вплинути, це насамперед економічний сектор. Відхід від централізованого радянського чи російськопідлеглого сектора економіки відбувався дуже тяжко, багатоетапно, і він зараз ледве-ледве завершується. Ніхто нас у Росії не трактує як паритетних партнерів і не буде трактувати. Тому що в нас із Кремлем абсолютно різні вектори і різна шкала оцінок. Ми себе оцінюємо як незалежна держава, а вони нас оцінюють як державу не тільки залежну, а й обов’язково в майбутньому підлеглу. У різний спосіб — чи тільки економічно, чи економічно й політично, чи економічно, політично і ментально. І я хотів би, щоб ми збагнули одне: сьогодні триває дуже глибока боротьба за удержавлення по-справжньому держави Україна, тобто набуття повноформатного статусу цим утворенням, яке ми називаємо «незалежна Україна». Те, що воно історично виправдано, — зрозуміло. Що воно етнічно, ментально, мовно, культурно виправдано, — зрозуміло. Але одного виправдання недостатньо. Нам необхідно створити ті важелі і передумови, які не дозволять зворотніх процесів. А завдання Кремля — зашкодити цьому. І тому питання мови, питання освіти, коли формується майбутнє держави, це питання, яке стоїть на порядку денному постійно в наших опонентів і у п’ятої колони, яка працює на наших опонентів. Чи це буде Ківалов—Колесніченко—Царьов, чи ті «заслані козачки», що й зараз у парламенті є.
Я ставлю тільки одне питання, без прізвищ, хоча і прізвища самоочевидні: як можна обирати у парламент людину, яка кинула свою державу, переїхала в чужу державу і в чужій державі починає порядкувати? Якщо він не є патріотом своєї держави, де він виріс, його викохали, як він може стати патріотом іншої держави? Це сто відсотків заслані люди, які є каналами безпосереднього впливу на політичну ситуацію, каналами легалізованого фінансування підривної діяльності. Їм тут купили якісь такі-сякі підприємства, вони ніби сплачують податок, але вони мають можливість легально, буцімто вони спонсорують і когось підтримують, фінансувати ті структури, які їм потрібно.
ФСБ працює проти України системно, послідовно, наступально і зухвало. І це ми маємо розуміти. І ці всі питання, що вони виносять, навіть на коліні писані оці конституційні подання — з помилками, недоглядами, бо вони вважають це навіть не потрібним: «гроші є, ми затиснемо, засиплемо». Вони так вважають. А ми так не вважаємо. Бо на своїй землі ми залишаємося, при всіх ускладненнях, господарями. А це «дядьки отечества чужого». І їхньою мовою процитую, що вони здебільшого дивляться на Україну як просто на одне з відряджень і тому «смеясь, он дерзко презирал земли чужой язык и нравы». Їм це ні до чого. Сьогодні їм скажуть боротися за російську мову, завтра їм скажуть боротися за енергетику, післязавтра за щось інше — це просто планові розробки, вона навіть цього не приховують. Ходять у Конституційному суді в перерві і вчать той текст, який їм передали, щоб вони могли висловитися. Це просто неймовірно! Але за Конституцією, за законом ми не можемо позбавити їх права говорити. Бо ми їм дали громадянство, яке треба відібрати, бо ми їх обрали до Верховної Ради, звідки їх треба забрати.
«Є ВЕЛИКИЙ ГЕОПОЛІТИЧНИЙ ПЛАН ЗАХОПЛЕННЯ УКРАЇНИ І ВІН ПОСТУПОВО РЕАЛІЗУЄТЬСЯ»
— Тобто ідеться і про нашу громадянську безвідповідальність?
— Не просто про громадянську відповідальність, а про якийсь невиправданий юридичний романтизм. Ми хочемо одразу, щоб у нас були демократичні закони за найвищим рівнем. І, користуючись оцим романтизмом, нам підписують цих «козачків», ці різноманітні проєкти, а ми маємо тільки відбиватися. Це абсолютно неправильна позиція. Тому що в нас має діяти національний прагматизм. У нас має діяти ситуація, коли є Україна і ми всі маємо бути «україноботами». Україна, наша держава має бути в центрі. І тільки за таких умов і з таких позицій ми маємо провадити і юридичну діяльність, і дивитися на оці всі антиконституційні за суттю прояви. Ремарка така: коли в Конституційному суді у доповіді Новінського звучить, що «Україна — мультилінгвальна і мультикультурна держава», чим заперечується твердження Конституції про мононаціональність у визначенні Організації Об’єднаних Націй. Тобто він порушує Конституцію. Це перше. Друге — він говорить, що в Україні 60—70 відсотків — це російськомовні. А навіщо це він говорить? Щоб ми всі зрозуміли одне: не може бути в Україні, якщо вона багатонаціональна (і він говорить — 130 національностей), коли 70% говорять російською мовою, державною українська мова. Вас підвели під цей висновок. І він це оголошує. То хіба це не антиконституційно? Не антизаконна і не антиукраїнська діяльність? І так на кожному кроці. Якщо треба, вони говоритимуть неправду, повторюватимуть цю неправду, будуть десятки разів відступати від законів. Не пройшло тут — у них є запасний Бужанський, «ми там будемо валити». А навіщо це? Щоб ми не мали українськомовного майбутнього. Тобто створити передумови нехтування десятою статтею Конституції про обов’язковість знання, володіння українською мовою. Тобто одразу готують антиукраїнське гетто. Те, що на Закарпатті робили руками угорців, коли дітиська після школи не можуть скласти найелементарніші завдання ЗНО українською мовою. що на Буковині робили під Румунією, що тепер намагаються робити під болгар на Півдні Одещини — усе це елементи добре спланованого заходу під назвою «обрізати Україну зусібіч і змусити її виконувати ті приписи, які будуть сформульовані в Кремлі».
13 липня Путін знову повторив, які міста півдня України мають бути російськими. На якій підставі? Одній — відрізати Україну від моря. І тому і називають міста (промисловий Харків само собою) — Одеса, Миколаїв, Херсон, тобто все це узбережжя має відійти до Росії, тому що вони так вважають. «Потому что непонятно, как оно там очутилось». Політична спекуляція. Але це все гра тільки для тих, хто не розуміє. Насправді є великий геополітичний план захоплення України і він поступово реалізується.
УЛІТКУ 2012 УКРАЇНЦІ ВЖЕ ВИХОДИЛИ НА ЗАХИСТ МОВИ — ПРОТИ СУМНОЗВІСНОГО ЗАКОНУ «КОЛІСНИЧЕНКА — КІВАЛОВА». АЛЕ ЯК ЗРОБИТИ ТАК, ЩОБ РАЗ І НАЗАВЖДИ УСУНУТИ ПРИЧИНУ ПРОТЕСТІВ? / ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»
«НА ПІДСТАВІ САМЕ ПРАВДИВОЇ ІНФОРМАЦІЇ МАЄМО ОБ’ЄДНАТИ УКРАЇНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО»
— Тоді що ми маємо протиставити?
— Перше — ми повинні донести до суспільства істину. Це дуже важливо, щоб люди зрозуміли. Не боятися сказати цю правду.
Друге — на підставі саме правдивої інформації об’єднати українське суспільство. Бо дезінформація — це загроза. Так, як об’єдналося суспільство у боротьбі на Донеччині і Луганщині. Хоча ми багато там втратили, суспільство об’єдналося саме, не маючи армії в той момент і маючи зрадливих генералів. Ми вистояли.
Я думаю, у нас є потенціал вистояти сьогодні. Тільки треба амбіції наших політиків і нарешті забути про булаву. І не мірятися, хто ближче до верхівки булави і кому вона має належати. Має належати народу України. І дайте можливість, щоб народ жив. А можна дати тільки тоді, коли ми не будемо рабами.
Отже, сьогодні триває велика боротьба за Україну — її геополітичний вибір і її майбутнє.
