Я часто уявляю собі життя лісника чи майстра лісу. Ці люди здаються мені такими ж величними й спокійними, як старі дерева. Адже неможливо, маючи справу з лісом, не всотувати в себе його дух, його повітря.
Ліс завжди викликає у мене дивний стан. Стан ніби відчуженої залученості у світ, у життя. У лісі я максимально відчуваю плин часу і його безкінечність.
Думаю, що хотіла б пожити у лісі певний час. Наповнитися ним по вінця, підживити душу. Комусь це може здатися втечею, ескапізмом... Можливо, й так, не сперечатимусь. Але кожен має право на затишний куточок, і ліс — не найгірший варіант.
Із лісу неможливо повернутися без «трофею» — коли гілочка чи камінчик, коли шматочок моху або давно порожня мушля равлика... Для мене ці дрібнички ніби гарантія існування Лісу і стану, в який я у ньому поринаю. Взяти з собою щось із лісу — це ніби кинути монетку у місці, куди хочеш повернутися.
Ліс — це дім спокою...
