Це молоде свято покликане боротися з надуманою негативною репутацією цих тварин, адже багато з них гинуть від рук забобонних людей.
Щодо цього я маю історію про мого чорного кота.
Коли я ще не ходила до школи, ми з батьками жили біля лісу. А з нами жив чорний кіт. Майже щодня ми з мамою і котом ходили на прогулянку до лісу, при чому кіт поводився зовсім як собака — не відходив від нас ні на крок. Наш ліс я вважала чарівним. Там було озеро і невеличка гірка, яка під час перших осінніх заморозків вкривалася памороззю, — і все на ній ставало срібно-блискучим. Гриби там росли лише родинами, кожна шишка була особистістю, а в кущах чорниці жили ельфи. Так мені казала мама. І я вірила. Адже до кого ж іще міг говорити наш кіт, занурюючи голову у зарості блакитних ягід?
Кіт, навіть маючи собачу вдачу, все-одно лишався котом. Тобто був дуже самостійним і час від часу йшов гуляти сам. Одного разу він так і не повернувся. Мама тоді сказала, що він пішов жити на нашу Чарівну гірку...
Тепер, усвідомлюючи, яка доля може спіткати кота, тим більше чорного, я все одно вірю: той мій кіт живе на Чарівній гірці у заростях чорниці й щовечора ходить в гості до грибних родин.
