Немає визначеного проміжку часу, коли журналістика поступається дорогою історії, але зазвичай історики пишуть з перевагою перспективи, яка відтворює плин років, десятиліть чи навіть століть. Потрібен час, щоб інформація вийшла в світ, мемуари були написані, а важливі події відіграли свою роль. Те, що здається відносно тривіальним сьогодні, може згодом виявитися зовсім не таким, і також те, що здається загрозливо величезним, згодом може втратити свою значимість.
Однак, на краще чи на гірше, Захід не може дозволити собі розкіш чекати, щоб зрозуміти сенс останніх подій в Україні, просто тому, що не існує ніяких гарантій того, що події в Криму є унікальними. Тисячі російських солдатів залишаються на східному кордоні України; щодня з'являються нові повідомлення про заворушення всередині України, багато з яких нібито підбурюються Росією.
Таким чином, ми повинні діяти швидко, щоб зрозуміти, що недавні події говорять про Росію, її президента Володимира Путіна та міжнародний порядок. І не менш важливо швидко застосувати отримані уроки на практиці.
Путін хоче повернути Росії, як він вважає, її законне місце у світі. Він щиро обурюється через те, що він розцінює як приниження, пережиті з часів закінчення холодної війни, зокрема розпад Радянського Союзу і розширення НАТО на Схід - хоча він ніколи не визнає, що Росія фактично програла холодну війну.
Водночас Путін стурбований увічненням власного правління та забезпеченням того, щоб його не спіткала доля колишнього українського президента Віктора Януковича, який був його ставлеником у Києві. І він чітко розуміє, що відновлення колишньої величі Росії є метою, яку поділяють багато його співвітчизників. Зовнішня політика придатна і для формування хорошої внутрішньої політики.
В результаті, від Путіна можна чекати продовження втручань в Україну доти, доки у нього буде така можливість - і до того часу, поки це служить його меті зміцнення своєї влади всередині країни. Західна політика має бути спрямована на підрив цієї стратегії.
Протидія російському втручанню в Україну не є підставою для включення України в НАТО. Такий вчинок або вимагатиме військової оборони України, що спричинить за собою величезні ризики і труднощі, або зашкодить даним зобов'язанням, що створить суттєві сумніви у всього світу щодо довіри до Сполучених Штатів. Президент США Барак Обама мав рацію, описуючи, швидше, як регіональну, а не світову державу - вона сильна на своїй периферії і від неї багато в чому залежить майбутнє України.
Проте у Заходу є декілька варіантів. Один полягає в економічному і політичному зміцненні України (допомога у проведенні виборів, а також у формуванні та забезпеченні функціонування нового уряду). Допоможе й нещодавно обумовлений дворічний пакет фінансової допомоги в розмірі 27 млрд доларів, значну частину якого профінансують Європейський Союз і Міжнародний валютний фонд. Допомога з питань безпеки має робити акцент на розвідці й поліції, щоб Україна була менш вразливою до російських спроб сіяти ворожнечу і викликати заворушення.
Інший варіант полягає у підготовці нового раунду економічних санкцій проти Росії - набагато більш сильних, ніж ті, які були застосовані після вторгнення і анексії Криму Росією. Нові заходи мають бути спрямовані на російські фінансові інститути та обмеження асортименту експорту до Росії, а США і ЄС повинні донести до Путіна свою згоду на подібні санкції, щоб він зрозумів повну ціну, яку він заплатить за дестабілізацію України.
Також потрібен суспільно-дипломатичний вимір для західної політики. Росіяни могли б подумати двічі про підтримку зовнішньої політики свого уряду, якби вони прийшли до висновку, що це впливає на їхній рівень життя. І вони могли б дуже здивуватися, отримавши вичерпну інформацію про особисті багатствах Путіна; це питання, яке має бути задокументоване і розголошене.
Також могли б бути вжиті заходи з ослаблення енергетичного зашморгу Росії на шиї України і більшості країн Західної Європи. США, зі свого боку ,можуть почати експорт нафти і збільшити свій потенціал експорту природного газу. Європейці можуть вжити заходів із впровадження технологій, які привели до буму видобутку сланцевого газу в США, а Німеччина може переглянути свою позицію щодо ядерної енергетики.
Нещодавні події також повинні стати тривожним сигналом для НАТО. Люди й уряди повинні позбутися втішних ілюзій, що застосування країнами військової сили для отримання територій є анахронізмом. Європейські витрати на оборону і її обсяги потрібно збільшити, так само як і присутність Америки в деяких країнах НАТО - те, що може бути досягнуте навіть паралельно зі збільшенням присутності США в Азії.
Стратегія, що потрібна для протистояння спробам Путіна розширити вплив Росії за її межами і запустити там процес змін, - найбільше схожа на доктрину «стримування», якою західні політики керувалися упродовж чотирьох десятиліть холодної війни. Росії, країні з усього лише 143-мільйонним населенням, якій не вистачає сучасної економіки, потрібно запропонувати можливість насолоджуватися перевагами міжнародної інтеграції, однак лише в разі стриманості у своїх діях.
Це не означає старт другої холодної війни. Однак є вагомі підстави для прийняття політики, яка довела свою ефективність у протистоянні країні з імперськими претензіями за кордоном і глиняними ногами вдома.
Проект Синдикат для «Дня»
Річард Н. ХААС, президент Ради з міжнародних відносин, раніше обіймав посаду директора з питань планування політики для Держдепу США (2001-2003), був спеціальним посланцем президента Джорджа Буша в Північній Ірландії і координатором з питань майбутнього Афганістану. Його остання книга називається «Зовнішня політика починається вдома: підстава для приведення американського будинку до ладу»
