Санкції проти РФ почали діяти. На російському ринку почали згортати свою діяльність європейські банки. Як повідомляв учора «День», першим із Москви пішов великий швейцарський банк Julius Baer Group. Та попри те, що Європарламент закликав до введення ембарго на продаж Москві озброєння ще в квітні цього року, «допоки ситуація на сході України не нормалізується», Франція досі не заморозила продаж РФ десантних кораблів типу «Містраль»... Експерти, зокрема гість «Дня», розмову з яким ми публікуємо нижче, називають цей факт «смертельно небезпечним діагнозом» Європи.
Як повідомляв «День», минулого тижня учасники Літньої школи журналістики «Дня» зустрілися з експертом із питань енергетики та геополітики, президентом Центру глобалістики «Стратегія ХХІ» Михайлом ГОНЧАРОМ, щоб обговорити перспективи цьогорічного опалювального сезону, європейську енергетичну політику та майбутнє української труби...
Почалася зустріч із короткого екскурсу експерта актуальними питаннями енергетичної сфери та української економіки.
Михайло ГОНЧАР: — Основне зростання населення Землі припадає на нашу еру. Коли я за віком був такий, як ви, то на планеті людей було чотири мільярди. А зараз населення Землі складає сім млрд. За півпокоління чисельність людства зросла вдвічі. Відповідно, зростає й енергоспоживання. Комфортно жити люди хочуть не тільки в Україні чи Західній Європі, США, а й у Африці, Китаї, Індії. По суті, світ минулого століття вступив у еру полювання за енергоресурсами. І не тому, що їх не вистачає. Із початком розробки нетрадиційних вуглеводнів на найближчі двісті років питання дефіциту енергетичних ресурсів з порядку денного знято. Інша справа, що далеко не всі енергоресурси можна легко видобути. Потрібні великі гроші. Та можливості видобувати традиційні ресурси, наприклад, із найбільших глибин моря, щороку зростають. Сьогодні кожен третій видобутий у світі барель нафти має шельфове походження.
У контексті цього, з одного боку, зростає боротьба за збереження традиційних потоків. Країни, які займалися видобутком, продажем і експортом енергоресурсів, хочуть пролонгувати свій статус. Деякі з них, передусім Росія, хочуть зберегти свій практично монопольний статус постачальника нафти і газу в Європу.
Та з’являються нові енергоресурси. Наприклад, Каспійський регіон. Із 90-х років стала реальністю так звана каспійська нафта. А пройде ще декілька років, і побачимо реальний каспійський газ.
Рік тому, перед початком навчань НАТО в центральній Словаччині, на конференції Альянс визначив чутливі зони, де в майбутньому можливі конфлікти. Політичні чи навіть військові тертя, на думку експертів, виникатимуть довкола контролю над ресурсами чи маршрутами їхнього постачання. Україна теж була позначена як проблемна зона у зв’язку з початком розвідування та видобутку нетрадиційного газу.
У експертних колах ми прогнозували початок конфлікту в Україні наприкінці цього десятиліття. Як бачимо, ситуація розвивається набагато швидше. Я не кажу, що нетрадиційний газ — це причина номер один. Але й не можна сказати, що вона «надцята». Агресія обумовлена тим, що сусідня нам Росія, яку ми колись називали «партнером», проводить політику продовження енергетичної експансії через реалізацію проектів газопостачання «Північний потік» і «Південний потік». Росія хоче взяти Європу в такі собі «газові кліщі». Саме це допоможе їм зберегти монопольний статус-кво. Відповідно, Росії не потрібні конкуруючі газові потоки — такі, як каспійський газ-нафта, і майбутній проект TANAP. Це — перший кошмар Кремля. Щоб «Північний» і «Південний» потоки були успішні, РФ потрібно «дискваліфікувати» розробку каспійських родовищ і будівництво транскаспійського газопроводу. У зв’язку з цим очевидно, що для Кремля буде вигідно, коли на Південному Кавказі раптом «розморозиться» давній конфлікт.
Другий кошмар Кремля — це сценарій 2030 року, умовно нами названий «метановий пояс Європи». На розробку покладів нетрадиційного газу в Польщі та в Україні, відповідно до підписаних угод про розподіл продукції, виділяється п’ять років. Усі ці історії про величезні поклади газу в Слов’янську, і саме тому РФ так активно підтримує анексію цієї території, — неправда. Гра значно більша. Річ у тім, що Україна і Польща мають можливість створити своєрідний «метановий пояс Європи». Існуючий річний рівень газовидобутку із 25 мільярдів кубометрів (20 — у нас, і 4 — у Польщі) за п’ятнадцять років може зрости, за різними оцінками, до 59—155 мільярдів кубометрів. Для порівняння «Газпром» сьогодні експортує в Європу в середньому 150 мільярдів кубометрів на рік.
Третій кошмар «Газпрому» — проект енергетичної безпеки країн Центральної Європи та Вишеградської групи — газовий коридор «Північ — Південь». У ньому дуже важливу роль відіграють наші підземні газові сховища.
Четвертий кошмар «Газпрому» — конкуренти. На український сектор шлейфа Чорного моря та на континентальні родовища прийшли дуже великі британські та європейські компанії, які є конкурентами «Газпрому». Це аж ніяк не потрібно російському монополістові. Створення для конкурентів неприйнятно високих ризиків роботи — це ще один із мотивів анексії Криму і вторгнення в Україну. Звісно, ніхто ж не працюватиме там, де існує юридична невизначеність статусу.
Насамкінець резюме — зараз Росією реалізується сценарій, який умовно можна назвати «темна зона» для України. Відповідно, наступний задум — це перетворити в таку ж «темну зону» Південний Кавказ.
***
Ахіллесова п’ята України — це енергетичний сектор. Усю економіку нашу було побудовано на основі клептократичної моделі: встановлено чіткі приватні автономні монополії в кожному підсекторі, де, відповідно, є свій провідний олігарх, а під ним — монопольна піраміда. Найчіткіше це вималювалося під час правління Януковича. Адже форма правління цього президента була проста — «Сім’я» понад усе. Все — в «сім’ю».
Формулу олігархономіки в Україні я сформував таким чином: дешева сировина «+» низькі зарплати «+» корупція «-» податки «=» прибутки — собі, борги — державі, людям — хліба і видовищ. Звідси у нас — купа різноманітних шоу, фестивалів, концертів, жовтої преси. Усе це відволікає народ від думання. До прикладу, чому доходи від видобутку та продажу вуглеводневих ресурсів, які, за Конституцією, належать усьому народові України, йшли в кишеню однієї «сім’ї»?!
Тому, коли ми підходимо до перспектив видобутку нових енергоресурсів, нам потрібно винайти механізм, який би унеможливлював колосальні схеми крадіжок. Натомість ми могли б сформувати те, що ми умовно назвали «потенційним фондом національного розвитку».
Припустімо, що проекти з видобутку нових енергоресурсів в Україні будуть успішними й дадуть нам великі додаткові обсяги видобутку. Протягом активного періоду проекту (а це років 40) буде згенеровано від 64 до 100 мільярдів доларів. І тут постає дилема: або в нас з’являться нових 64 — 100 мільярдерів, або ці кошти підуть на потреби національного розвитку.
Позаминулого року ми розробили проект створення Фонду національного розвитку. І для нас стало несподіванкою, що у своїй інавгураційній промові Президент Порошенко, нічого не знаючи про нашу ідею, сказав: «Справедливий розподіл багатства — це нагальна вимога часу. Але перш ніж багатство ділити, його треба примножити». Так от наша ідея якраз у цьому й полягає. Ми не є оригінальними. Країни, які це «багатство» мають, наприклад, Норвегія, накопичили у своєму Фонді вже понад 750 мільярдів доларів. Навіть Азербайджан, який почав видобуток вуглеводневих ресурсів, перебуваючи у поствоєнному стані наприкінці 90-х років, вже накопичив за минулий період (15 років) близько 40 мільярдів доларів.
Так от уявіть, якби в нас був такий фонд зараз. У ситуації збройної агресії ми всім світом намагаємося допомогти нашим Збройним силам, бо вони не мають елементарного — бронежилетів. А де наш фонд? Його перетворено в маєтки Пшонки, Януковича, золоті батони тощо.
Алла ДУБРОВИК, редактор відділу економіки газети «День»:
— У цьому контексті пропоную повернутися до теми інавгураційної промови Порошенка. Ви навели одну цитату, а мені запам’яталась інша: про те, що газ в Україні завжди був президентським бізнесом, і час покласти цьому край. Ви сьогодні бачите якісь кроки від Порошенка у цьому напрямку?
М.Г.: — Поки що не бачу. Але думаю, що ці кроки просто ще не встигли зробити.
Часто чую нарікання, що, мовляв, вже п’ять місяців пройшло, а реформ немає. Це — популістсько-провокативні заяви. Якісно провести реформи в тих нестандартних та небезпечних умовах, в яких сьогодні опинилась Україна, надзвичайно складно. Їх реалізація потребує значної уваги уряду, яка сьогодні спрямована на події на сході країни. Їх можна зрозуміти. Коли ти змінюєш систему, то наражаєшся на небезпеку втратити керованість. Однак, все одно, якщо реформ не буде, нам почнуть закидати, що час пройшов, змін немає, а корупція існує.
Я не маю рецепту, як за теперішніх обставин краще вчинити. За планом, як тільки припиняться бойові дії, почнуться реформи. Але ж, скоріше за все, конфлікт матиме затяжний характер. Сприяння йому Росії вже стало відвертим.
Росія робить вигляд, що хоче допомогти нам, але реально діє на ураження України. Така ж політика РФ і щодо ЄС. Просто в Європі цього ще не розуміють. Там все ще живуть учорашнім днем, говорять про співпрацю, проведення діалогу...
Христина ЛУШИНА, Львівський національний університет ім. Iвана Франка:
— Кажуть, що у ЄС зв’язані руки російсько-європейськими газовими угодами та інвестиціями. Він не може допомогти Україні, бо тоді зашкодить собі. Чи це так?
М.Г.: — Руки — ні. Мозок у нього зв’язаний.
Повертаючись до проблеми Євросоюзу, я приведу таке порівняння. Уявіть, що ви пірнаєте у басейн, де температура води +23° С. Правда ж, комфортно? Ви плаваєте, насолоджуєтеся. А тепер уявімо той самий басейн, але температура води там вже -25° С. І ви туди пірнаєте. Який стан має вода за такої температури? Лід. Що з вами трапиться, коли ви пірнете у лід? Розіб’єтесь. Європа зараз чинить приблизно так само. Мов той пірнальник, стрибає в басейн і думає, що там вода температурою +25° С, а насправді там уже зовсім інше середовище.
ЄС звик до комфортного середовища. Він не усвідомлює загрози. Ми це називаємо втратою соціальної історичної пам’яті. Вудро Вільсон говорив: причин для виникнення Першої світової не було, але вона не могла не виникнути.
У ЄС, на жаль, не здатні адекватно оцінити всі ризики й загрози. Я за цей період кілька разів був у Брюсселі, в Берліні, в Римі, де пояснював українське бачення того, що відбувається. Вони не розуміють цього. Там, наприклад, звикли дивитися на конфлікт України й Росії в газовому питанні виключно як на бізнес-відносини. «Ви ж не платите Росії, тому вона має до вас претензії. А те, що ви просите іншу ціну... Так це ж ринок. От ви відрегулюйте все, заплатіть їм — і все стане на свої місця», — кажуть мені у відповідь, на те, що я намагаюсь їм пояснити, що газ і труба використовується Росією як зброя у гібридній війні проти України. Те, що відбувається на сході, й те, що — в газових відносинах, — не різні планети. Це — компоненти одного й того ж. Кремль чітко знає, коли збільшити ескалацію на газовому фронті, коли — на військовому, а коли — на обох. В ЄС більшість політиків, політологів цього не розуміють. І це — проблема.
В ЄС така позиція: ми бачимо, що в цьому вікні є, і нам достатньо. Але щоб розуміти, в якому середовищі ти перебуваєш, потрібно дивитися на 360°. Адже в іншому «вікні» може бути зовсім інша картина. У ЄС — таке собі хуторянське мислення. І це — її страшний, смертельно небезпечний діагноз.
Думаю, що саме зараз на проект «Євросоюз» чекає важке випробування, яке протягом року може закінчитися його крахом. Звичайно, я не думаю, що ЄС розпадеться, як Радянський Союз. Але питання «Кому в Європі подзвонити?» буде актуальним. Іншими словами, всі ці десятки тисяч ЄС-івських бюрократів у Брюсселі перетворяться на «нуль». Вони прийматимуть якісь рішення, але всі ці рішення не матимуть жодного значення.
Існує одна цікава гіпотеза, чому зникли динозаври. Вона говорить, що у них не було шансів вистояти перед хижаками-ссавцями, які з’явилися. Тому що у динозавра нервовий імпульс від хвоста до головного мозку і назад проходив дуже повільно. Наприклад, напав на динозавра хижак-ссавець і гризе хвіст. Так от, коли цей імпульс пройде шлях «від хвоста до головного мозку і назад до хвоста, щоб його забрати», хвоста вже не буде. Європа сьогодні приблизно в такому ж стані. Вона думає, що зараз реагувати превентивно не потрібно, а треба якось реактивно реагувати і погрожувати Росії санкціями, але не запроваджувати їх. Це — її стратегічна помилка.
Алла ДУБРОВИК
— Конфлікт в Україні, на вашу думку, може суттєво перекроїти геополітичну карту світу. Хто ж, як ви гадаєте, отримає вплив, який має сьогодні ЄС?
М.Г.: — Ще до російської агресії відбулося розшарування ЄС на стару Європу та нову. Швидше за все, ядро старої Європи виокремиться. Італія, Франція, Нідерданди, Австрія — ця група країн під егідою Німеччини, й називатиме себе справжнім Європейським Союзом. Британія теж відійде, вона й не надто наближалася до європейських структур. У Скандинавії — свій алгоритм поведінки.
Цікаво буде у Центральній Європі. Там уже давно формуються спільні формати: Вишеградська четвірка, Балтійські країни...
Вишеградська четвірка вже проводить спільну оборонну та енергетичну політику, її члени діють разом у вирішенні низки інших питань. Хоча перед ними зараз теж — серйозні випробування. Угорщина стоїть на найбільш проросійській позиції.
По суті, підсумовуючи, Європа перетворюється на індустріальний придатком сировинної клептократії Кремля. Росія на отримані від Європи гроші за енергоресурси робить замовлення західним компаніям на певну високотехнологічну продукцію, якої вона не виробляє і виробляти не може. Яскраве цьому підтвердження — нещодавній пікет французького посольства щодо продажу Росії двох універсальних десантних кораблів «Містраль». Остання їх не виробляє, але це могла би зробити Україна, адже основні потужності військового суднобудування розташовані саме в Миколаєві. Проте замовлення отримала саме Франція. І замість того, щоб після анексії Криму й агресії на сході України відмовитися від продовження цієї оборудки чи принаймні заморозити її на невизначений час, Франція рішуче налаштована отримати свої 1,2 млрд євро. Без цих коштів їхня суднобудівна верф сконала б. Все це нагадує ситуацію перед початком Другої світової війни. З Адольфом Гітлером теж було вигідно торгувати: він платив за все і вчасно. Але чим це закінчилося для тієї ж Франції?
Хоча теперішня картина має дещо песимістичний вигляд. Я завжди кажу, що наше життя багатше за наші уявлення про нього. Тому я впевнений, що ще виникатимуть певні несподіванки, які зможуть вплинути на цей украй похмурий сценарій виникнення масштабної війни в Європі.
Дмитро ПАЛЬЧИКОВ, Львівський національний університет ім. Iвана Франка:
— Наскільки реальною є заява про збільшення поставок нафти із Саудівської Аравії в Україну, який наслідок це матиме для Росії і як вплине на Україну?
М.Г.: — Зараз ніяк. Саудівська Аравія справді не проти знизити ціни на нафту, тому що її непокоїть стрімке зростання об’ємів видобутку нетрадиційної нафти в Північній Америці.
Сьогодні за обсягами видобутку нафти (не експорту) світовими лідерами стали США. Вони обійшли і Саудівську Аравію, й Росію. Вони не експортують цей ресурс, адже мають колосальний внутрішній нафтовий ринок. Проте вони різко скоротили імпорт нафти і, перш за все, Саудівської Аравії.
Для аравійців важливо заблокувати розвиток проектів нетрадиційної нафти в Канаді й США. А це можливо за рахунок зниження ціни, адже собівартість видобутку нетрадиційної нафти у кілька разів вища, ніж традиційної. З іншого боку, вони не можуть це зробити, бо тоді не отримають ті доходи, які їм конче необхідні для вирішення соціальних проблем.
Цікаво інше — США розпочали переговори з Китаєм щодо можливої координації нафтової політики. Ці дві країни є найбільшими споживачами нафти. І вони безпосередньо зацікавлені в тому, щоб ціна на неї впала.
Ціни на нафту сьогодні балансують на межі достатньо сильного, але поступового падіння. Лише політична стабільність спекулятивно підтримує високу ціну. Україна не є ні колосальним експортером нафти, ні колосальним споживачем. Але спекулянти використовують українсько-російський військовий конфлікт...
Як відбулося падіння ціни на нафту в 2008 році? Ціни спочатку загнали на високий рівень, сформували спекулятивний тренд у 145 доларів за барель, а потім все «посипалося» до 50 доларів за барель. По хвильовій моделі Еліота, має бути другий такий підйом, а потім -падіння.
Для нас є важливим, з точки зору довгострокового впливу на Росію, виникнення такого тренду, при якому вона почне менше отримувати водневуглевих доходів. У них із грішми гірше навіть, ніж у Саудівській Аравії. У РФ піраміда витрат різко виросла, а приток інвестицій, як внутрішніх так і зовнішніх, різко зменшився.
Анастасія ПАНЧЕНКО, Кіровоградський інститут розвитку людини «Україна»:
— Відомо, що зараз йдуть переговори про транзитні постачання газу Україні з Німеччини. Німеччина споживає російський газ. Який газ тоді вони транзитуватимуть до нас? І в чому різниця для України імпорту з Німеччини, чи з Росії?
М.Г.: — Очевидно, йдеться про реверсні поставки. Фізично, це той самий російський газ. Але з юридичної точки зору — це вже німецький газ.
Наприклад, коли ви прийшли до супермаркету, купили хліб, заплатили гроші, прийшли додому, а до вас у гості зайшов сусід і каже, що він голодний, і чи не хочете ви йому продати свій хліб. Ви ж не побіжите до супермаркету питати, чи можна вам продати хліб.
Цей момент дуже важливо розуміти, щоб не втратити логіки, коли Росія каже, наче Україна та ЄС проводить якісь шахрайські оборудки по реверсу газу. Російський він тільки до кордону з Європейським союзом, далі він стає газом покупця. У цьому випадку це компанія RWE. Це її газ, і вона може з ним робити, що захоче. Може спалити в себе, а може продати Україні. Постачання за схемою «до Німеччини відправили російський газ, а потім з Німеччини повернули назад» фізично не відбувається. Відбувається віртуальний реверс. Йде газопровід «Уренгой ? Поманри — Ужгород» через Україну, по якому газ йде як в Україну, так і в Європу, в Німеччину. Покупець — компанія RWE. Газ перетнув кордон з Україною, частина газу після перетину кордону повертається назад. Вона не йде в Німеччину, а потім її назад качають. Момент перетину кордону — це момент, коли ви у супермаркеті, заплативши на касі, купили продукт собі, це вже ваш продукт з моменту як ви розплатились на касі. Після перетину кордону російський газ перетворився на газ німецької компанії, з яким далі вона має право робити все, що захоче. Вона частину цього газу розвертає назад в Україну, прямо на кордоні. Але далі цей газ не йде у фізичному плані із заходу на схід. Він так і продовжує обертатися у цій прикордонній зоні. Натомість той газ, що приходить, бо неперервний потік, залишається в Україні. Йде в газосховище, або використовується, тому з точки зору газового балансу все нормально. Тобто з юридичної точки зору проблем немає, бо коли проблеми були, то «Газпром» був вже б у Стокгольмському арбітражі чи деінде, чи ще в листопаді, коли почалися реверсні постачання.
Чому такі схеми стали можливими? Це результат того процесу, який називається лібералізація газового ринку Європи, результат процесів, які було запущено ще 1998 року, другий пакет — 2003 р., третій — 2009 р. Результат і суть цих реформ — кожний покупець має право обирати собі постачальника. Кожний постачальник може обрати собі споживачів. Якщо ви купили, скажімо, норвезький газ, то зовсім необов’язково його постачати з норвезького моря в Чехію. Чехія купує норвезький газ, але це зовсім не означає, що норвезький газ фізично приходить у Чехію. Це означає, що Чехія бере еквівалентну кількість газу від компанії іншої, наприклад RWE, яка має у своєму портфелі й норвезький, і російський газ, тому фізично це може бути російський газ, але під виглядом норвезького. Бо компанія RWE має і той, й інший газ. Вона вирішує, як краще забезпечити Чехію норвезьким газом, але це буде дорожче з точки зору транспортування, чи навпаки запустити сюди російський газ. Так простіше і дешевше споживачу і компанії.
— Які це має наслідки для України?
М.Г.: — Хороші. По-перше, ми отримали можливість з європейського ринку брати газ за нижчими цінами. Якщо нині «Газпром» вимагає у нас 485 доларів за 1000 м3, то на європейському спотовому ринку нещодавно ціна на газ склала 194 долари. Коментарі не потрібні.
Звичайно, по 194 долари ми його не купимо. Бо компанія, яка його продаватиме, теж хоче своє заробити. Але вона точно не виставить 480 доларів за тисячу кубометрів.
Вони пропонують нам газ по 330—340 доларів за тисячу кубометрів. Це дешевше, ніж російський газ із так званою стодоларовою знижкою.
Західні компанії почали займатися реверсними поставками не з благодійності. У цьому нема жодних емоцій. Вони просто побачили нову бізнес-нішу. Побачили, що на україно-російському газовому конфлікті можна заробляти. І це дуже злить «Газпром». Він реально цьому нічого протиставити не може. Газпром сам створив таку ситуацію, коли загнав ціни на газ для України на неринково-високий рівень.
Вікторія ТКАЧЕНКО, Дніпровський національний університет:
— Який об’єм річного газу потрібен Україні? І що потрібно робити з політичної та технічної точки зору, щоб цей об’єм транспортувався через реверсний потік? І чи це можливо взагалі?
М.Г.: — Можливо. За 2013 р. Україна спожила 50,3 млрд м3 газу. 21 млрд м3 — газ внутрішнього видобутку. Решта — імпорт. 2 млрд м3 надійшло по реверсу через Угорщину і Польщу. Решта — це імпорт із Росії. У цьому році, звичайно, все буде по-іншому. Я думаю, що уряд реалізовуватиме якийсь ударний сценарій, і буде скорочення газоспоживання до 40 млрд м3. «Голодуватимуть» передусім газозатратні галузі, такі як хімічна промисловість.
Обсяг імпорту з Європи може складати десь близько 30 млрд м3 , якщо Словаччині вдасться реалізувати проект так званого, «великого реверсу. Це — ідеальний для нас варіант. Але не можна прив’язуватися до одного напрямку. Угорський і польський уже працюють. Угорський має потужність 5,5 млрд м3, а польський — 1,5 млрд м3 (стара труба).
Тому для нас, щоб забезпечити потрібні енергоресурси, є два виходи. Ми беремо частину з Росії. Але не 15 млрд кубометрів, а значно менше — близько 10 млрд. І намагаємося вирішити питання з великим реверсом через Словаччину. Але це здається простим лише теоретично.
Михайло ДРАПАК, Донецький національний університет:
— Наскільки є перспективним проект про розріджений газ, який нам можуть поставляти Чорним морем до терміналу «Південний»?
М.Г.: — Це складний проект не з точки зору технічної чи технологічної сторони. Проблемою є проходження Босфору. Туреччина не хоче давати згоду на транзит через протоку, хоча й не має права відмовляти. Згідно з конвенцією Монтре 1936 року, протоки Босфору і Дарданелли є міжнародними водами, і в них дозволено вільне судноплавство. Але з другого боку, на Туреччині лежить відповідальність за підтримання безпеки судноплавства. Дніпро в Дніпропетровську в три рази ширший, ніж Босфор у найвужчому місці. Це означає, що у випадку, якщо там з’явиться танкер великого розміру, то весь рух доведеться зупинити. Окрім того, турки ускладнюють ситуацію вимогами безпеки й дотриманням стандартів екології.
Єдиний наш вихід полягає в тому, щоб піти на кооперацію з Польщею, яка вже цього року вводить в експлуатацію свій термінал на Балтійському узбережжі. Завдяки будівництву невеликого інтерконектора довжиною близько 200 км ми зможемо брати газ не в скрапленому вигляді, а як трубопровідний. Але над цим доведеться працювати близько трьох років.
— Штефан Фюле нещодавно в інтерв’ю «Радіо Свобода»» говорив, що Європа має намір відмовлятися від російського газу і збільшувати поставки з Норвегії, Середнього та Близького Сходу. Чи є це небезпекою для України, адже транзит російського газу важлива стаття доходу держави? І чи варто триматися за газотранспортну систему, як за важіль впливу на Росію або Європу?
М.Г.: — Цей важіль впливу ми ніколи повністю не використовували. Питання не в тому, що газотранспортна система є якоюсь неоціненною цінністю, а в тому, що поки не віднайдені механізми використання її саме як важелю впливу, вона приносить проблем більше ніж користі. Треба змінити кут зору на цю проблему.
Питання не в тому, що газотранспортна система володіє якимись безцінними можливостями. Ясна річ, якщо ми втратимо весь обсяг транзиту, то втратимо й близько трьох мільярдів доларів щорічного доходу. Але якщо «Газпром» не буде через Україну здійснювати транзит газу, то, звісно ж, ми перестанемо його купувати. Адже щороку «Газпрому» ми платимо від десяти до чотирнадцяти мільярдів доларів. Росія втратить більше.
Коли у нас відбулися вибухи в Івано-Франківську і під Полтавою, то постачання газу в Європу не перервалось ні на жодну секунду. Чому? Бо на Заході є газосховища, так звані цистерні перемички між різними газопроводами, і коли на одному щось трапляється, одразу вся робота переходить на інший. Тому окремо підірвати газопровід можна, але зруйнувати систему неможливо. Якщо ми говоримо про те, що є проблема енергетичної залежності, то потрібно узалежнитись. Плата ціною втрати транзиту є прийнятною для вирішення раз і назавжди питання газової залежності України. Якщо ми відмовимось від імпорту російського газу, і будемо брати його з Європи, то це ще припустима плата. Так ми не отримуватимемо трьох мільярдів доларів транзитних надходжень, але водночас не будемо переплачувати «Газпрому» за той газ, який він нам постачає за високими цінами. Тому навіть у несприятливих ситуаціях потрібно все обернути на свою користь.
Валерія БУТ, Прилуцький гуманітарно-педагогічний коледж ім. Iвана Франка:
— Нещодавно було введено надзвичайний стан в український енергетиці. У яких випадках вдаються до таких дій і які це має наслідки для української економіки?
М.Г.: — Країна зараз перебуває в умовах зовнішньої агресії. Є надзвичайна ситуація, має бути надзвичайний стан. Ми не отримуємо газ по імпорту з Росією, яка по суті запровадила торгово-економічну блокаду. Це означає, що в нас баланс газу за рік буде від’ємним. Саме тому нам необхідно запровадити методи жорсткої економії того газу, який у нас є: власного видобутку, того, що є в газосховищах, а також того, що ми можемо отримати по реверсу. «Надзвичайний стан» ми зараз ще не відчуємо як споживачі. Хіба що мої сусіди відчули, коли до них прийшли з Київенерго і відрізали світло, тому що вони мали якусь невелику заборгованість. Раніше б на це не звернули уваги, а сьогодні прийшли і досить грубо вимкнули світло. Оце вже прилетіли перші ластівки.
Реально ж, «надзвичайний стан» ми відчуємо під час опалювального сезону, коли температура в наших помешканнях може бути значно нижчою, ніж ми до того звикли. Крім того, подібна ситуація може скластися з гарячою водою. Розраховувати на те, що Росія раптом подобрішає і відновить постачання, не доводиться. Навпаки, вона буде продовжувати нагнітати конфлікт. Тому «сподівайся на краще, але готуйся до гіршого».
Прем’єр нещодавно правильно сказав, звертаючись до підприємств: «Ви витрачаєте газ так, ніби нічого не трапилось». Справді, якщо взяти перші п’ять місяців, ми спожили в цілому в Україні 23 млрд. кубометрів газу. Якщо зробити проекцію на рік, то вийде, що ми цього року спалимо 55 млрд. кубометрів газу. Себто, минулого, невоєнного року, ми спожили 50 млрд. кубометрів. А зараз в умовах, коли тривають бойові дії і, коли нам уже практично місяць не постачають газ, ми споживаємо його таким темпом, ніби нічого не трапилось. Звичайно, якщо так продовжуватиметься, ми матимемо ще більш серйозні проблеми взимку. Ніхто ж не знає, холодною чи теплою буде зима.
Алла ДУБРОВИК
— Як ви гадаєте, ресурси для існування олігархономіки в Україні вже вичерпалися? Чи є ще що розподіляти?
М.Г.: — Завжди є що перерозподіляти (Сміється). А якщо серйозно, то в нас за останні роки виросли аграрні мільярдери...
Україна практично не зробила реформ у своєму агросекторі. Але зараз вона входить у п’ятірку головних експортерів деяких видів аграрної продукції. Уявляєте, що буде, якщо вона зробить реформи, якого прогресу вона досягне?
Бачите, суть олігархономіки — якнайбільше максимізувати ресурсний потік, аби збільшити грошовий. В принципі, аграрний сектор якраз це й показує.
З другого боку, ми перетворюємося з індустріальної країни на аграрно-індустріальну. І така олігархономіка вже не означає чисте паразитування. З’являється нормальний виробничий цикл. Адже якщо ви не інвестуєте в аграрне виробництво, ви не отримаєте нормального урожаю: його з’їдять шкідники чи якість буде така, що його ніхто не купуватиме.
Прийшли до нас транснаціональні корпорації. Але це також заслуга наших олігархічних структур. В деяких із них відбулося переосмислення, з точки зору того, що не можна завжди паразитувати, як роблять це в індустріальному секторі, використовуючи залишковий з радянських часів технічний ресурс. Скажімо, візьмемо до уваги одну з цитаделей аграрного бізнесу — компанію «УкрЛендФармінг». «Яєчний король» Олег Бахматюк, феномен якого виник впродовж останніх років, починав у газовому секторі. Отримавши свій перший мільярд у сфері газового бізнесу, він зрозумів, що треба від цього відійти й зробити інвестиції. Він зробив вибір на користь аграрного сектору. Такі приклади, на жаль, поодинокі, але вони говорять, що не все так у нас безпросвітно. Світло в кінці тунелю насправді не є світлом паровозу, який мчиться вам на зустріч, а навпаки.
