Минулого року перед українським суспільством постало питання працевлаштування переселенців. Уже майже рік колишні жителі з окупованих територій (АР Крим та Донбасу) вчаться жити і виживати на нових територіях. Як відбувається цей процес? Фахівці з яких професій найбільш затребувані на ринку праці, а які, навпаки, — виявилися непотрібними. Про це «День» запитував експертів.
ОФІСНІ ПРАЦІВНИКИ — У ФАВОРІ
Українські компанії охоче беруть на роботу, людей з окупованої сепаратистами території, сказано у висновках опитування дослідницького центру Міжнародного кадрового порталу hh.ua. В ньому взяли участь 1529 співробітників різних компаній з усіх регіонів України. За даними опитування, більшість роботодавців висловили готовність брати таких людей на роботу. «Троє з чотирьох офісних працівників уже мають серед своїх колег переселенців... Насамперед це стосується компаній, розташованих у Києві, або загальнонаціональних з представництвами в різних регіонах. Саме вони найчастіше працевлаштовують колишніх жителів Донбасу. Однак надання місця в компанії не означає швидкого вирішення усіх проблем. Працевлаштування переселенців супроводжується такими труднощами, як оформлення документів, пошук житла, додаткове навчання та перекваліфікація. Важливим завданням є адаптація таких співробітників у новому колективі», — сказано в підсумках дослідження.
Серед тих, кому ще не довелося співпрацювати з переселенцями, кажуть експерти Міжнародного кадрового порталу, більшість готові брати їх у свій колектив. «Водночас трохи більше половини «білих комірців» (так ще називають офісних працівників) відзначили, що для них не має значення звідки родом колега. Головне, щоб якісно виконував свої обов’язки і досягав поставлених цілей. Кожен десятий налаштований патріотично і вважає, що ми повинні надавати допомогу нашим співвітчизникам. Для кожного двадцятого важливо, щоб співробітник зміг влитися в робочу команду. А кожен шостий упевнений, що це практично неможливо, оскільки у переселенців інша картина світу і інше сприйняття того, що відбувається. А от у професійній компетенції та працездатності таких співробітників сумніваються одиниці», — йдеться в підсумках опитування.
Як показало дослідження, працевлаштування переселенців не є масовим. У двох третіх усіх компаній їх працює не більше п’яти осіб. У кожному десятому офісі — 6 — 10 осіб. У 7% випадків — 10 — 20, а в 4% — 20 — 30. Варто зазначити, що десята частина роботодавців працевлаштували понад 30 переселенців із зони АТО.
Третина всіх співробітників-переселенців — лінійні фахівці. Трохи більше чверті — менеджери середньої ланки. У кожну сьому компанію переселенців запрошували на позиції ТОП-менеджерів. Ще стільки ж роботодавців мали потребу в представниках робочих спеціальностей. А кожен десятий начальник знаходив серед жителів Донбасу представників вузькопрофільних рідкісних спеціальностей.
ІЗ МІЛЬЙОНА ПЕРЕСЕЛЕНЦІВ РОБОТУ ШУКАЄ ТРЕТИНА
Утім, не все так радісно з працевлаштуванням, натомість говорить «Дню» директор Інституту демографії і соціальних досліджень імені М.В. Птухи Національної академії наук України Елла Лібанова. За її словами, немає проблем у людей, які мають конкурентну професію, або — зв’язки на підприємствах, куди влаштовують. Тобто, якщо вони приходять не з вулиці. Іншим переселенцям не просто без такого «набору», вважає вона. Чому? «По-перше, більшість переселенців доволі специфічного вікового складу. Серед них значна частина людей, які не дуже можуть працювати, наприклад, мами з дітьми, зокрема й шкільного віку», — пояснює Лібанова. По-друге, продовжує вона, багато людей приїхало таких, чия професія не користується попитом на новій території. «Найбільше це стосується шахтарів, металургів, хіміків. У аналогічних підприємствах, де вони працювали вдома, на новому місці сервіс організований інакше. На невеликих підприємствах дуже обережно ставляться до переселенців, бояться брати на роботу, бо думають, що вони поїдуть додому, як тільки ситуація налагодиться», — пояснює вона «Дню». За її словами, сьогодні нараховується близько мільйона переселенців. Хоча реальної цифри не знає ніхто. «Але тільки незначна частина переселенців шукає роботу, — пояснює Лібанова, — близько 30%».
ШАХТАРІ — ЗА БОРТОМ КОНКУРЕНЦІЇ
Чи не найбільша проблема з працевлаштуванням у гірників. Як розповів «Дню» голова «Незалежної профспілки гірників України» Михайло Волинець, наразі ніхто не може точно сказати, скільки їх виїхало з Донбасу. Статистики ніхто не веде, пояснює він. «Колишні донбаські шахтарі сьогодні практично ніде не влаштовані, адже загалом у країні відбувається масове скорочення на шахтах. Уряд не пропонує їм альтернативи, просто скорочує кількість робочих місць. Це свинське ставлення держави до громадян», — пояснює він. Волинець наголосив, що самотужки вдається знайти нову роботу одиницям. Але й то не факт, що надовго. «Я влаштував двох на шахту на Волині. Чоловік пропрацював 4 місяці, потім — захворів, грошей на підприємстві не платили. Син цього чоловіка був змушений переїхати в Одесу, щоб працювати офіціантом, хоча за освітою хлопець гірничий інженер. Ніякого підходу в державі у працевлаштуванні шахтарів немає. Нікому вони не потрібні. Навпаки, все навантаження взяв на себе Донецький регіон, вільний від сепаратистів», — пояснює Волинець.
Голова Незалежної профспілки нагадав, що до кінця року уряд передбачив закрити 11 шахт, а реально зупиняється ще більше, бо на ринку не збалансована ціна на вугілля і його не купують. Але в цьому ще один парадокс урядової політики, каже експерте. Адже, з одного боку, держава говорить про нестачу вугілля для роботи ТЕЦ, а з іншого — не хоче, щоб зростало його виробництво. «А як інакше розуміти скорочення кількості робочих у галузі та залишення шахтарів-переселенців на голодному пайку?» — резюмує Волинець.
Голова «Незалежної профспілки гірників України» наводить цифри з торгівлі вугіллям. «Так, ДП «Вугілля України» виставило на тендер вугілля наших шахт — за ціною 1116 гривень за тонну, Росія — за 1736 гривень, ЮАР — ще вищу ціну. Тобто українське вугілля вдвічі дешевше за імпортне. Але це не завадило уряду зупинити вітчизняні ТЕЦ. Регіони, які можуть прийняти і забезпечити переселенців з вугільних сіл та міст та паралельно — державу енергоресурсом на зиму, потерпають від скорочень. Це такі міста у Донецькій області, як Селідове, Українськ, Гірник, Курахове, Новогродівка, Димитров, Родинське. Внаслідок невдалої політики Мінтопенерго скорочення почалися й на приватних підприємствах. У «Красноміськвугіллі» з чотирьох шахт ледь-ледь працюють три шахти, в «Лисичанськвугіллі» з чотирьох — одна», — пояснює він.
Про ці проблеми держава і чути не хоче, всіляко відгороджуючись від них, додає Волинець «Коли була галузева колегія за участю прем’єра Яценюка, то мене виключили зі списку присутніх, щоб я не підіймав ці питання. Але тільки так можна врятувати людей, більшості з яких немає куди іти, а перевчитися вони вже не можуть, зважаючи на свій вік», — підсумовує він.
ЩО МОЖНА ЗРОБИТИ?
Як держава має будувати політику працевлаштування переселенців?
Уряд у складному становищі через економічну кризу, пояснює директор Інституту демографії і соціальних досліджень імені М.В. Птухи Національної академії наук України Елла Лібанова. На її думку, доки не відновиться попит на робочу силу з боку економіки, питання працевлаштування переселенців буде відкрите. Однак це не означає, що владі треба сидіти, склавши руки. «Слід допомагати створювати не великі підприємства силами самих підприємств, забезпечуючи доступ до кредитів за рахунок донорських коштів. У світі немає чіткого алгоритму, але всі більш-менш працюють: дають мікрокредити, допомагають у створенні підприємств через систему бізнес-інкубаторів тощо. Гроші для цього беруть з міжнародних фондів», — пояснює Елла Лібанова. Водночас вона застерігає від створення спеціального міністерства з питань переселенців. «Треба створювати комісії у кожному регіоні, де багато переселенців. Причому в їхньому складі мають бути волонтери, чиновники від місцевої влади і переселенці, щоб разом шукати вихід зі скрутної ситуації», — додає вона. Тож треба щось робити, в іншому разі буде лише гірше. «Люди, які не працюватимуть, потребуватимуть бюджетної допомоги, якої неминуче не вистачатиме. Отже, це потягне за собою погіршення криміногенної та санітарної ситуації в країні», — підсумовує Лібанова.
