Слово з трьох букв, яке добре знають всі економісти і фінансисти, сьогодні визначає долю країн.
До сьогодні вважалось, якщо сума ВВП невелика — то країна бідна. Якщо висока — багата. Хоча насправді головна не так загальна величина ВВП, як його структура. Економіст Віктор Галасюк називає це професією країни.
Для початку варто зауважити, що при відсутності державницького досвіду, стабільних і впливових державних інститутів країна повинна з максимальною ефективністю користуватись тими ресурсами, які дістались їй від Природи, а саме: — вигідне географічне розташування: стик Європи і Азії, вихід до моря,
— наявність унікальних (поки що!) родючих земель, чорноземів;
— наявність великої кількості природних ресурсів; їх 5% від світових при долі населення 0,7%.
А також уважно відслідковувати світові процеси, щоб з максимальною для себе ефективністю використовувати ті шанси, які нам надає час.
Наскільки уряди незалежної України протягом майже 30 років використовували ці фактори в інтересах держави? Питання риторичне, тому що аж ніяк. Навпаки. До цього часу не можемо вийти на основні економічні показники 1991 року.
Я не дуже вірю, але політологи люблять стверджувати про Україну як найбіднішу країну Європи. Принагідно хочу привести дані Держстату: в 2019 році в Україну було імпортовано 544 000 авто; за січень-лютий 2020 року їх імпорт зріс майже на 30% (потім карантин ), всього за І квартал — 172 200. На останні гроші? Хоча зрозуміло, що тепер машина — це не розкіш, а засіб пересування. Люди живуть, будуються, купують, так було завжди.
Держава мала б: 1) не заважати їм і 2) створювати для них сприятливі умови; одна з них — дати відповідь на старе питання: яку державу ми будуємо? куди ми рухаємось?
Коли людини знає мету, знає, задля чого вона витрачає свій час, свої зусилля, свої здібності, ефект від її роботи буде значно результативнішим, ніж просто від роботи заради грошей. Якщо людина не вкладає в роботу свою душу, свої надії, вона перетворюється в ремісника, якому однаково де працювати, на кого працювати, що будувати.
Структура ВВП, як один з визначальних факторів державної стратегії, мала б дати відповідь на ці питання.
До незалежності структура ВВП України була сформована як складова ВВП СРСР. За роки незалежності стара структура була, практично, зруйнована. Її рештки чи то ледь животіють, чи потихенько вмирають — Антонов, об’єднання ім.. Фрунзе, ім. Патона, ЛАЗ, ЗАЗ, Миколаївський суднобудівельний тощо ( сумно, але цей перелік можна продовжувати). «Південмашу» «пощастило» двічі: тепер заміст ракет будуть виробляти електробуси разом з південнокорейцями, а Верховна Рада скасувала його борги. Президент України В. Зеленський в березні 2020 року у Верховній Раді заявив: «індустріальна слава України поступово стає спогадом». Як потужна і перспективна промислова і наукова держава Україна перестає існувати. Відбулась так звана деіндустріалізація. Я не вважаю, що це відбулось цілеспрямовано, завдяки західним конкурентам. Те, що відбулось з Україною, їм, безумовно, вигідно. Але «постарались», в основному, наші, рідні, українські так звані «бізнесмени». Вони стали мільйонерами і мільярдерами, а Україна і її народ збіднів і загубив своє місце в світовій економіці. Відновити старий статус країни зараз неможливо. Справа не тільки в тому, що згадані підприємства важко відновити (один з факторів: розійшлися старі, досвідчені фахівці), але й їхні «ніші» на світових ринках вже зайняті: ринок не визнає пустоти. Потрібні нові складові ВВП. Є загальний принцип: хочу — можу. Що ми можемо сьогодні? Яку «нішу» ми можемо «застовбити» за Україною?
Для методології формування ВВП приведу приклад Арабських Еміратів. Жили собі бідні араби на березі Аравійської затоки. Знаходили в морі мушлі, розводили верблюдів — і за рахунок цього жили. Знайшли нафту. Потекли нафтодолари. Емірати об’єдналися задля спільного і багатообіцяючого майбутнього. Шейхи, господарі і землі, і людей, розуміли : нафта не назавжди, рано чи пізно вона скінчиться. Треба не проїдати, а накопичувати нафтодолари і готуватись до їх інвестування в щось перспективне і прибуткове. І вони знайшли свою нішу — і на пустельних, безводних, піщаних берегах створилась казка, один з центрі світової діяльності. Подивіться в Інтернеті. Такий же механізм маємо використати і ми. Тільки — що у нас може бути замість нафти? Такий товар є — це продовольство. Протягом 20-30-50 років товар буде надто запитуваним. Особливо після коронавірусу. Кількість голодуючих в світі росте разом з ростом населення Землі. COVID — 19 додав до майже 1 млрд ще 132 млн . Така ситуація підштовхує нас до очевидного висновку: драйвером формування нової структури ВВП має бути аграрний сектор.
Яків Смолій, бувший голова Національного Банку, незадовго до свого звільнення зауважив: «Так. Ми — аграрна країна. В цьому наша перевага. Харчові продукти завжди будуть потрібні».
При слові «аграрний» у всіх в уяві виникають безкрайні поля пшениці, кукурудзи, буряків, корівки на лугу та інша ідилія часів ХІХ, та й ХХ століть. В багатьох таке уявлення зберіглось і на сьогодні, початок ХХІ століття. Для подальших роздумів наведу один приклад: Нідерланди ( 13,3 млн населення ), без чорноземів, в минулому році експортувала аграрної продукції на 94 млрд євро, Україна — на 19 млрд доларів. На сьогодні сільське господарство розглядається лише як один з секторів економіки, а головне — як утримувач надважливого в сучасних умовах ресурсу: родюча земля. Воно не розглядається як рятувальне коло, яке під час світової економічної кризи, під час пандемії коронавірусу може втримати українську економіку на плаву.
В дійсності сучасний аграрний сектор об’єднує в собі майже всі сектори економіки. АПК це — розвиток сільськогосподарського машинобудування. Доля імпортованої сільгосптехніки складає 67%. Ми будували ракети, літаки, авіаносці — ми не можемо забезпечити свій ринок своїми тракторами? Західні дешевші? То краще підтримувати чужого виробника? Хто ж заважає нам, якщо ми господарі власної країни, зробити нашу техніку конкурентоспроможною? Відпрацювати відповідні фінансові інструменти , пристосувати їх до всього технологічного ланцюжка — металургія, приладобудування, інженерне забезпечення тощо. Якщо все ж таки буде задорого для фермерів — створити аналог радянських МТС або організувати кооперативи. АПК — це і розвиток хімічної промисловості. За умови, що держава, нарешті, забезпечить внутрішні потреби власним газом. АПК — це і розвиток генетики, що вкрай необхідно в умовах зміни клімату. АПК — це також розвиток комп’ютеризації і програмного забезпечення для потреб АПК. АПК — це необхідність виходу в Космос для відслідковування з допомогою супутників стану посівів, лісів, погоди. І головне, АПК — це розвиток переробної промисловості, для експорту продукції з високою добавленою вартістю. Для цього знову ж таки потрібен метал, устаткування, робітники і інженери, програмне забезпечення, транспорт, склади, елеватори, порти і т. д. Це сотні тисяч робочих місць. І зрештою — це порятунок, відродження українського села як фундаменту української ідентифікації.
АПК повинен перетворитись в АПІК: аграрно-промислово-інноваційний комплекс. Саме цей комплекс повинен стати змістом нової індустріалізації на базі розвитку сучасної переробної промисловості, переробки аграрної продукції. Сільське господарство тут — лише поставщик сировини. Як ГОКи для металургії. Старі компоненти радянської структури ВВП вже не відродиш. Як то жартують в народі: «Згадала баба, як дівкою була».
5. Кажуть, що аграрні країни не можуть бути багатими. Так, це правда. Але ця правда відноситься до епохи промислової революції. Тоді, в ХІХ — ХХ століттях, могутність , авторитет держави визначались тоннами сталі, вугілля , кількістю машин, літаків, кораблів. Це було ознакою прогресу. Але час іде. Критерії міняються. Індекс людського розвитку ООН підтверджує це. Пандемія коронавірусу грає на користь нових критеріїв. Тепер головний показник — здоров’я людини і все, що йому сприяє. Не в останню чергу — харчування, його кількість і якість. Ще раз нагадаю слова філософа А. Тойнбі (США): «Майбутнє в руках тієї держави, чиє сільське господарство знаходиться у розквіті».
Ми явили світу феномен: за 30 років багатющу країну перетворили в прохача. Чом би не явити світу ще один феномен: зробити аграрно-інноваційну країну багатою державою. Щоб якісні продукти харчування стали такою ж фішкою України, як «Фольксваген» — для Німеччини, банки — для Швейцарії, косметика — для Франції.
Це не означає, що Україна назавжди приречена бути аграрно-інвестиційною країною. При розумних урядах, накопивши за ті ж 20-30-50 років достатньо фінансів, хто може завадити нам стати космічною державою, маючи для цього досить підстав? додавши до цього українські «сіліконові долини», індустріальні парки, зробивши ІТ-технології другою складовою ВВП країни .
Була б політична воля. Банальний вислів. Але все це можливе тільки за керівної і направляючої ролі національної держави . В складні часи вона повинна бути сильною і професійною. Станемо багатими і сильними і забудемо про прізвище Президента або прем’єра.
«Я маю мрію» — сказав колись афроамериканець Кінг і був убитий. Небезпечною була мрія. А потім Президентом став Барак Обама родом з Кенії. Треба мріяти.
