Українську банківську систему лихоманить уже понад півтора року. Банкрутують фінансові установи, мільйони клієнтів не можуть одержати свої депозити, процес отримання кредитів утруднений, з інвестуванням масштабних економічних проектів майже ніяк. Експерти зазначають — хоча доходи банків 2009 року номінально майже не впали, але це лише примарне благополуччя; справжній розмір «мінуса» може просто ховатися. Нацбанк видав величезні суми рефінансування приватним банкам та зажадав від них збільшити капітал, але деякі банки не виконали поставлені завдання й донині. А відтак в Україні скніє група з 30—50-ти банків у переддефолтному стані. Іншими словами, «хворіє» 20-30% фінансових установ. Збільшувати капітал вони не можуть, повертати рефінансування НБУ — теж. У свою чергу, їх поки що не вбивають, щоб не спричиняти соціальних потрясінь та паралічу всієї банківської системи...
Зрозуміло, які катастрофічні наслідки не лише для самих вкладників, а й для всієї держави мало би банкрутство значної частини із зазначених вище 30-50-ти «проблемних» банків чи навіть їхня тимчасова нездатність до повноцінної діяльності. Власне, негативні тенденції наявні вже нині: все зменшується і зменшується довіра українських громадян до банкової системи; вони знову, як і в другій половині 1990-х, переходять до зберігання відкладених коштів «у панчосі», «під матрацом», «у глечику на городі» тощо. Якщо це стане домінуючим явищем, банки України втратять величезні фінансові ресурси, без яких кредитування розвитку економіки стане щонайменше проблематичним. У свою чергу, масове банкрутство банків неминуче призведе до того, що Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, який до кризи ефективно «гасив» наслідки фінансової неспроможності невеликих банків, виявиться нездатним виконати свою місію. Адже у Фонді акумульовано неповні 5 млрд грн., тоді як системотворчі банки мають на депозитних рахунках кожен приблизно вдвічі більше коштів громадян. Ясна річ, якщо ці заощадження щезнуть у нікуди, це, крім катастрофічного падіння довіри громадян до банківської системи і взагалі до держави, призведе й до нового різкого зубожіння середнього класу та його зневіри у цінності ринку, прогресу й демократії. І не тільки середнього класу, а й усіх громадян. Тобто зневіри у тому, на чому будувалася українська незалежна держава.
Втім, ми не перші (й не останні, очевидно), хто опинився у такій ситуації. І тому варто звернути увагу на позитивний (і негативний також) досвід інших.
В інших країнах бували й скрутніші часи. Але довіру до банків вміла й чесна влада повертала, попри труднощі. У США під час Великої депресії, коли розорилися сотні банків і мільйони людей втратили свої збереження, президент Франклін Делано Рузвельт ініціював ухвалення в червні 1933 року закону про страхування вкладів. Тоді страхувалися вклади на суму, не більшу, ніж 2,5 тис. дол. (це були дуже добрі гроші). На початку ХХІ століття у США сума застрахованого вкладу дорівнювала 100 тис. дол. У зв’язку зі світовою кризою в жовтні 2008 року Конгрес ухвалив рішення тимчасово підвищити цю суму до 250 тис. дол. (хоча 3/4 депозитів фізичних осіб становили суми до 100 тис. дол., але головним було швидко повернути довіру всього суспільства до банківської системи).
Кошти створеної 1933 року Федеральної корпорації страхування депозитів (назви змінювалися, але структура продовжувала існувати) останні роки формувалися із внесків банків; конкретний розмір цих внесків залежить від поточного стану справ у банку та від рейтингу, який йому надають регіональні та федеральні контрольні фінансові інституції. Сьогодні ж у зв’язку зі світовою кризою необхідні обсяги коштів у разі потреби гарантує держава.
А в 30-ті роки, коли банківська система була нездатна на самостійне гарантування вкладів населення, ці функції повністю взяла на себе держава. Тодішня Корпорація з гарантування приватних вкладів одержувала кошти безпосередньо з державної скарбниці, як безвідсотковий кредит. Ці гроші належало поступово повертати — в міру накопичення страхових внесків від самих банків. Реально процес розтягнувся на пару десятиліть, і державі доводилося часом знову витягати гроші зі своєї кишені. Але врешті-решт результатом стало відновлення суспільної довіри до банків.
Безпосередній внесок у відновлення довіри американців до банків зробив і особисто президент Рузвельт. Тільки-но вступивши на посаду, він зіштовхнувся з майже повним паралічем банківської системи. Конгрес надав президентові потрібні для розв’язання проблем повноваження, але жодні повноваження нічого не варті, якщо немає довіри з боку суспільства. І от 12 березня 1933 року новий глава держави провів свою першу радіобесіду (потім вони стали правилом для адміністрації Рузвельта, коли треба було пояснити той чи інший поворот у житті США). Мільйони людей почули спокійний і розважливий голос: «Друзі мої, я звертаюсь до громадян Сполучених Штатів, щоб трохи поговорити про банки. Я звертаюсь до тих, хто розуміє механіку банківської справи, — таких порівняно мало, але особливо до тої величезної більшості з-поміж вас, хто користується банками, щоб зберігати гроші та виписувати чеки». Рузвельт не ухилявся від гострих питань, він прагнув обговорити зі своїм народом найскладніші проблеми без побоювання, що, мовляв, «прості люди не зрозуміють», «це не їхнього розуму справа». У цьому виступі він на простому рівні розповідав, як працюють банки, чому сталася криза і що він особисто робить для її подолання. Йшлося й про роль банків в економіці: «Коли ви вкладаєте ваші гроші в банк, цей банк не ховає ваші гроші у сейф. Він вкладає ваші гроші у різні форми кредиту. Іншими словами, банк примушує ваші гроші працювати, щоб колеса економіки продовжували крутитися... Краще тримати гроші в банку, ніж удома під подушкою». Франклін Рузвельт узяв на себе персональну президентську відповідальність за нормальну роботу банківської системи. І хоча дехто тоді боявся, що населення в паніці кинеться забирати решту грошей з банків, цього не трапилося. Народ повірив президенту. Вже у першу добу після його виступу, коли банки знову почали розгортати діяльність, кількість відкритих вкладів вперше за тривалий час перевищила кількість закритих.
А ще існує геть відмінний від американського (і європейського також, тут варто звернути пильну увагу на сусідню Польщу) ізраїльський досвід. У цій країні немає жодних гарантійних фондів, однак у разі банкрутств приватних банків (а таких банкрутств трапилося тільки п’ять за всю історію держави!) вкладники гроші отримували. За рахунок чого? Справа в тім, що Центральний банк Ізраїлю дуже ретельно відстежує діяльність усіх комерційних банків країни, не зважаючи, хто кому сват чи брат, відтак не допускає банки до банкрутства, а у разі останнього знаходить, куди «втекли» гроші, та вибудовує шляхи повернути їх — хоча б частково, для розрахунку із вкладниками. Отож, шекелі під подушкою ніхто не тримає, крім, хіба що, нещодавніх емігрантів з України та Росії, які роблять це за цілком зрозумілою звичкою. Але ж Україна — не США, не Польща і не Ізраїль...
...Слова «довіра» і «кредит» (лат. credere — вірити) — це у своїй основі слова із близьким змістом. Нормальна банківська діяльність можлива тільки там, де існує довіра громадян до своєї держави та її фінансової системи, суб’єктів господарювання — одне до одного, зрештою, влади та бізнесменів до рядових членів суспільства. Одне слово — сьогодні і владі, і банкірам потрібна здатність до «вищого пілотажу» як у суто фінансово-економічній, так і в соціально-психологічній царинах. Чи спроможний хтось в Україні на такий «пілотаж» — ось у чому головна проблема, без розв’язання якої банківська система може ближчим часом, як то кажуть, «урізати дуба». Але ж чи є у нашій державі така людина чи група людей, яка б мала загальну довіру, якщо навіть за новообраного президента проголосувало тільки близько третини від загального числа українських громадян...
